3

Перед Нейтоном розстелялася рівнина — посічена змієподібними тріщинками суха земля марно чекала дощів, їх не було тут уже не один рік. Червоний пил клубочився на вузькій стежці, що виднілась поміж завалів із каміння… і сухий чагарник, вкритий колючками, повз по скелям.

Мандрівник між світами прикрив очі, впавши на коліна. Губи його ледь помітно ворушилися, складені над головою руки застигли, а пошарпаний плащ, що давно втратив свій колір, тріпотів за спиною, немов крила змученого птаха.

— Вони не почують тебе! — Цей крик розірвав тишу, і виснажена худорлява дівчина зі скуйовдженим світлим волоссям опустилася поруч із Нейтоном на стежку. — Вони давно покинули наш світ! Не будь дурнем! — Її губи кривилися — презирливо, їдко, немов благання супутника дратували і злили її.

Так воно й було — гірко й нестерпно було визнавати їй, носійці стародавнього дару, що ті, кому поклонялися її предки впродовж тисяч років, більше не чують нікого з Провидців. Дар став прокляттям, милість обернулася відчаєм, і гіркий вітер, що несе вогонь і посуху, зруйнував стародавні храми. Лише запустіння й руїни там, де колись цвіли вишневі сади й співали солов'ї, лише перекотиполе там, де колись пронизували сині небеса білокам'яні башти, лише полин та горицвіт ростуть там, де співали Провидці в давні часи... Весна прийшла – щоб знищити.

— Ровено, я знаю, що я роблю, — тихо відповів Нейтон, піднімаючи голову. Вкрите пилом волосся нечесаними пасмами спадало трохи нижче плечей, а в сірих очах Мандрівника відбивалося тьмяне небо — навіть воно змінило свій колір, ставши млявим, бляклим. — Планета вмирає, нашому світу потрібна допомога, і хто, як не Творці врятують цей випалений Вогнедівами край? Наш шлях, Ровено, лежить до Авалону, і лише вони — ті, хто подарував Керрі життя, — зможуть провести нас туманною стежкою ілюзій! В Авалоні ми знайдемо спасіння. Там, лише там є давні знання та чари, які допоможуть нам врятувати Керру.

— Ти смішний! — не на жарт розлютилася Ровена. Прикусивши губу, вона дивилася вдалину, і горизонт тремтів і розмивався в мареві її сліз. Але ж раніше вона ніколи не плакала. Раніше не було про що плакати...

— Ровена!.. — покликав Мандрівник, обережно торкаючись до її руки, немов це була гримуча змія. Він усе ще побоювався Провидців, але зараз у Керрі, що змінилася, більше не було поділу на касти — усі стали рівними, і ніхто не міг більше наказувати йому. Навіть Всевидяча і Крилата. — Зрозумій, якщо Творці пішли, то ми зобов'язані повернути їх. Ми зобов'язані знайти їх. Ми підемо їхніми слідами, Зоряним мостом, що веде в стародавнє місто, оспіване в легендах. І ми зможемо врятувати наш світ. Потрібно тільки вірити! Не буде віри — і не буде шляху!

— Наївний! — гірко розсміялася Ровена, вириваючи руку. Надсадно закашлялася і різко піднялася з землі, обтрушуючи з плаща пил. — Я піду з піснею свого народу на вустах, і в ній не буде прославлення Творців! Я потраплю в Авалон без їхньої допомоги!

— Я б дуже хотів помилятися. — Нейтон став поруч із нею. Закинув голову до небес, щось шепнув ледь чутно і поцілував медальйон, що висів на тонкому золотому ланцюжку поверх сорочки. Потім простягнув Всевидячій і Крилатій, яка більше не вміла літати, свою руку. Не без вагань вона прийняла її, але лише через те, що наодинці ступати на стежку, яка вела до Зоряного мосту, було страшно — Вогнедіви все ще блукали між тутешніх скель, спопеляючи все на своєму шляху. Ровена не вірила в допомогу Творців, але Нейтон був дорогий їй, і вона боялася його втратити.

Вона дуже давно кохала його.

— До зустрічі в Авалоні! — Вона заламала набік капелюх, і стрічки на тулії тривожно затріпотіли під гарячими поривами вітру, що ніс червоний пил. Сині очі Провидиці були останнім, що бачив Мандрівник під тьмяним небом вмираючої Керри...