1

Туман — густий, опалово-білий — насувався з усіх боків. Міст між світами — хиткий, ненадійний — міг привести Нейтона куди завгодно, але він не боявся нічого. Після того, як його рідний світ згорів у полум'ї Змієлюдей, Мандрівник нічого не боявся. Іноді він навіть хотів померти — але не міг, бо родове прокляття зробило тіло невразливим для битв із чужинцями. З гіркотою Нейтон усміхнувся, обережно просуваючись навісним мостом, що хитався від різких поривів вітру. І народ свій не врятував, і втратив можливість загинути з честю — нерадісна перспектива блукати Зворотною стороною світів усю свою вічність пригнічувала, інколи Нейтон піддавався глухій тузі й паніці, що накочувалися на нього задушливою хвилею розчарування.

Весна цього року прийшла, щоб усе знищити. Раніше Нейтон любив весну. Його місто розквітало червоними деревами, дзвеніло кришталевими річками, височіли палаци на скелях та літали в небі крилаті діви... Але прийшов вогонь. І прийшли демони. І впали крилаті з небес, і згоріли їх крила.

І більше не було весни.

Перед уявним поглядом його все ще зеленіли луки й синіли озера рідного Керра, все ще бачив Нейтон прекрасні білокам'яні міста, і в спогадах його майоріли під шатром блакитних небес червоні стяги з білими трилисниками. Але все розвіяно попелом по випаленій Змієлюдьми землі — почорніла вона від проклятого вогню, зсохли трави, прахом осіли на обвуглене каміння колись величних міст квіти й дерева... нічого не залишилося. А небеса стали червоними, ніби кров. І чорні хмари мчать по них — наче піратські кораблі Змієлюдей.

...Міст хитнувся від чергового пориву вітру, Нейтон схопився за мотузкові перила, спробувавши зосередитися на сьогоденні. Що було — те було. Того не повернути. Відтоді, як його Керра загинула, він бував у різних світах і всюди бачив лише смерть і руїни.

І червоні небеса.

Невже немає жодного місця, куди не дісталися Змієлюди? Нейтон вірив, що одного разу він знайде такий світ. Цей світ стане його домівкою, і він — вигнаний у Потойбіччя Безсмертний — зможе захистити те, що залишилося.

Він повинен.

На згадку про Керру.

Але зараз ніколи думати про минуле. Час для сліз і жалю прийде — але пізніше. Зараз — лише туман і хитка опора мосту мають хвилювати його.

Нейтон не знав, як довго йшов крізь туманний морок, але ось його ноги відчули твердий граніт. З полегшенням озирнувшись, Мандрівник вклонився богам, дякуючи за удачу. Здається, його шлях завершено.

Скеляста ущелина кам'яною змією вела його крізь гору, і незабаром Нейтон вийшов на квітучу галявину. Вдалині височіли зубчасті стіни якогось міста. Архітектура його була напрочуд схожою на керрівську, та й природа була знайома Нейтону — кульбаби й ромашки розкидані по зеленому килиму трав, немов монетки, неподалік дерева з білими стовбурами шелестять кучерявими кронами... Серце Нейтона стиснулося, пропустивши удар, коли він подумав про те, що в його рідному світі більше ніколи не буде цієї краси. Весна приходить, незважаючи на біль і втрати. Але не до них.

— Вітаю, Мандрівник... — шелесткий старечий голос пролунав з-за спини.

Нейтон рвучко обернувся, побачив сивого чоловіка з довгою густою бородою, у лляній сорочці, підперезаній мотузкою, у синіх штанях і простих чоботях. Вишивка на комірі сорочки здалася напрочуд знайомою — червоні кола й блискавки. Десь і колись він вже бачив цей візерунок. Згадав – на старовинній одежі, яку колись зберігала його мати в дорогоцінних скринях. Так колись одягались їх пращури. Це ж куди привела його дорога?

— Мир вашій землі... — Нейтон поклонився старому.

— Твоїй землі, Мандрівник. Твоїй. Ти пройшов багато доріг, але твоє безсмертя не має стати твоїм прокляттям. Потойбіччя може вести не тільки в інший світ, а й у минулі дні твого власного. Ти не врятуєш Керру, Мандрівник. Але ти повернувся додому. Забери звідси щось найдорожче – в тебе є трохи часу. Але дуже добре подумай, що вибрати.

Нейтон посміхнувся. Чи кого. Кого вибрати.

А Вернон посміхнувся крізь свою маску – він, бог цього світу і всіх інших світів – був впевнений, що нарешті його пошуки увінчались успіхом.