Я збираю по шматочках власне серце,
Що у грудях б'ється об холодний стіл.
Ти для мене був — як кришталеве джерело,
А став — безоднею з отруйних стріл.
Весна цвіте навколо, а мені — зима,
Бо у цьому світі твого подиху нема.
Я кричу у безвість, та збивається дихання:
За що мені таке безжальне покарання?..
І падають пелюстки снігом на листки,
А я шепочу тихо тріснутими устами:
«Ми так кохали... та розбили нас віки.
Тепер лиш дощ торкається нас обох... сльозами».
Відредаговано: 05.11.2026