Весна, книги – і понеслось

Дмитро Воронський

Сьогодні весна в Одесі поводилася підозріло.

На календарі четверте березня. Перші дні місяця тягнулися сірими й мокрими, а сьогодні нарешті вилізло сонце — яскраве, нахабне, таке, ніби мало право лізти мені просто в очі й удавати, що життя прекрасне.

Мене це не тішило. Нещодавно я відсвяткував свій тридцять п’ятий день народження, а буквально пів року тому розлучився з дружиною. Не через драму чи зраду — просто ми давно жили поруч, а не разом. Ділили квартиру, ліжко, побут, але кожен мав своє окреме життя, у якому інший давно став звичним елементом інтер’єру. Добре хоч дітей не було.

Потім розвалилась фірма, де я працював майже дванадцять років. Не через кризу, не через брак замовлень, не через ринок. Просто синочок успадкував бізнес батька, але не його голову. Запитів у нього було на цілу корпорацію, мізків — на мотиваційний пост у соцмережі. Кілька сильних спеціалістів пішли майже одразу, потім почалося класичне: «ви всі ідіоти!», «я зараз наберу нормальних людей!». Я ще трохи попрацював директором зі збуту та реалізації продукції, підкопив грошей і дочекався моменту, коли мене зробили крайнім і запропонували звільнитись. Вже тоді було зрозуміло, що це було лише питанням часу. За освітою я фахівець з управління персоналом та економіки праці й чудово бачив, куди все котиться.

За минулий рік якось так склалося, що близьких людей у мене не залишилось.

І ось я стояв під першим сонцем цієї весни, слухав, як чайки репетують над головою, наче коментують моє життя, і думав: ця весна почалася так, яке б слово підібрати… мабуть «дивно», що якби я був героєм дешевого ісекаю, то сказав би:

«Ні, дякую. Мені час тікати в інший світ».

Але, як назло, у мене такої опції не було.

Анна Руденко

Я вже кілька місяців живу у стані стресу. Не того красивого, серіального, де героїня загадково дивиться у вікно, п’є вино і естетично страждає через несправедливість світу. В мене цей стан був інший, дешевий такий варіант, можна навіть сказати: життєво-приземлений. Це коли гроші ще є, але вони вперто йдуть з мого рахунку на забезпечення собі хоч якогось рівня комфорту, дрібні підробітки створюють ілюзію, що я ще якось тримаюсь на плаву, а нервова система функціонує виключно на сарказмі, злості й чистому небажанні здохнути комусь на радість.

В Одесу я приїхала два тижні тому. Не через море  і колоритну романтику, не через раптову любов до старих двориків і чайок. Просто в якийсь момент стло очевидно: якщо залишуся там, де була, то або почну говорити з чайником, або в якийсь день просто сяду посеред кімнати і не встану. За минулий рік у мене стається кілька дуже “приємних” речей: подруги роз’їхались хто куди, з роботи мене звільнили, а життя, яке до недавнього часу хоч якось трималося купи, поступово, але методично розлазиться по швах.

І образливіше навіть не це. Зсередини мене точило інше: я хороший спеціаліст. Просто дуже вузький. Я працюю у сфері виробництва та контролю якості паперу й поліграфічних матеріалів. Так, паперу. Того самого, який можна взяти в руки, зігнути, понюхати, відчути пальцями, а не цього цифрового безсмертя, від якого всі тепер у захваті. Я люблю книжки, люблю фактуру аркуша, люблю запах друку, люблю все, що ще не остаточно померло під натиском екранів і канцелярщини. Але, як виявляється, ринок праці не надто потребує людину, яка реально розуміє папір. Усім потрібні або універсальні солдати, або чергові менеджери широкого профілю, які однаково поверхово знаються на всьому одразу.

Сьогодні я просто вийшла пройтися містом. Точніше — втекти з квартири після чергової відмови, яку атримала на електонну пошу. Усе, як завжди: мені чемно усміхаються, хвалять “цікавий досвід”, а потім з’ясовується, що потрібна їм не людина, яка розуміє папір, друк і контроль якості, а дівчина при ксероксі. Формально це теж поліграфія. Практично — роль живого додатка до кнопки “пуск”. Папір там є, звісно, але мертвий, канцелярський, безликий. І я, виходить, теж маю бути такою ж: стояти, ксерити, ламінувати й не вигадувати собі професію там, де від мене чекають функцію.

Вийшовши надвір я просто йду кудись вперед. Без мети і без маршруту. Сонце лізе в очі, вітер смикає волосся, чайки репетують, ще більше дратуючи мій слух. Одеса живе своїм життям, а я неквапно шкандибаю між старими будинками й думаю, що, можливо, світ остаточно здурів, якщо людині, яка любить книжки, папір і запах друку, знову і знову і знову… пропонують працювати живим додатком до бездушної машини.

Я йду, весь час примружуючись, ніби сонце поставило собі за мету не просто світити, а цілеспрямовано випалити мені очі. Хоча воно й стоїть десь у зеніті, але через усі ці вікна, вітрини, машини й ще бозна-які блискучі поверхні проміння якимось дивним чином раз по раз знаходить моє обличчя. Я звертаю вбік — воно знову лізе в очі. Повертаю на іншу вулицю — та сама історія. Наче це вже не сонце, а особисто зацікавлена сторона. І це починає дратувати мене просто страшенно.

Потім я помічаю ще одну дивну річ: вітер надто часто змінює напрямок. І ні, це не через те, що я якось не так повертаю чи петляю вулицями. Варто мені змінити напрямок — і майже одразу в обличчя летить пил. Я йду прямо — вітер дме збоку. Повертаю назад — і він уже знову знаходить спосіб жбурнути мені в очі якусь дрібну суху гидоту. Це вже навіть не схоже на випадковість. Це схоже на дуже дрібне, дуже настирливе й дуже особисте знущання.