14

Минуло кілька тижнів, перш ніж Атла почала скидати з себе перші важкі наслідки катастрофи. Місто все ще важко було впізнати в окремих районах. Там, де ще недавно стояли будинки, тепер височіли купи землі, каміння, уламків дерева та всього того, що приніс із собою льодовиковий потік. Деякі вулиці довелося прокладати заново, а там, де течія виявилася найсильнішою, від старих доріг залишилися лише нерівні смуги твердого ґрунту.

Проте Атла не залишилася лежати під руїнами. Люди працювали від самого ранку. Хтось розчищав двори, хтось ремонтував дахи, хтось відбудовував стіни, які вціліли лише частково. На площах знову з'являлися торгові столи, на вулицях почали працювати майстри, а біля міських воріт знову стало людно. Навіть там, де ще залишалися сліди потоку, життя поступово поверталося на своє місце.

Місто не забуло того, що сталося, але вже перестало жити одним лише страхом перед новою катастрофою.

У палаці роботи теж не припинялися. Частину приміщень довелося ремонтувати, деякі господарські будівлі очистили від принесеного потоком бруду, а двірники ще довго знаходили дрібні уламки далеко від тих місць, куди, здавалося б, вода вже не могла дістатися.

Та попри все це, державне життя не могло чекати. Королівство мало справи не лише з відновленням столиці. Настав час події, яку планували задовго до катастрофи, і відкладати її надалі король уже не збирався.

До Атли почали прибувати гості з інших держав. Спочатку приїхали представники сусідніх королівств, потім перші знатні родини, а невдовзі стало відомо, що до столиці особисто прибудуть кілька королів. У місті одразу стало помітно більше іноземних прапорів, карет і озброєної охорони.

Причина була цілком офіційною. Після багатьох років підготовки принц мав бути офіційно визнаний спадкоємцем престолу Атланти.

Це мало стати не просто внутрішньою церемонією королівського двору. Король хотів, щоб на ній були присутні правителі сусідніх держав, аби визнання спадкоємця мало належну вагу і перед усіма гостями було підтверджено майбутнє Атланти. Тому разом із підготовкою до церемонії палац почав готуватися і до великого міжнародного балу.

Після руйнувань, які пережила Атла, це здавалося майже дивним. За межами палацу ще працювали люди, відновлюючи вулиці й будинки, а всередині вже чистили зали, ремонтували пошкоджені частини оздоблення, готували столи, посуд і прикраси.

Атла ще відбудовувалася. А палац уже збирався святкувати майбутнє оголошення спадкоємця.

***

Після катастрофи принц змінився не одразу. Спершу він просто перестав думати про те, як позбутися Сірин. Потім почав помічати її.

Раніше вона могла пройти через залу, виконати доручення, прибрати зі столу або подати йому одяг, і він майже не замислювався над тим, хто саме стоїть перед ним. Тепер же щоразу, коли вона опинялася поруч, його увага мимоволі затримувалася на ній довше, ніж раніше.

Він пам'ятав той день надто добре. Пам'ятав, як усе навколо сипалося й руйнувалося, як нападники раптом опинилися поруч, як він уже майже не міг підвестися, а потім почув її голос.

Вона заборонила йому помирати. Дивне формулювання. Ще дивнішим було те, що він послухався.

Відтоді принц кілька разів ловив себе на тому, що намагається пояснити собі те, чого пояснити не міг.

Одного дня, коли Сірин принесла йому одяг для ранкової поїздки до міста, він раптом запитав:

— Скільки ти вже служиш у палаці?

Сірин на мить замислилася, пригадуючи.

— Не так довго, ваша високість.

— Це я й сам знаю. Я питаю, звідки ти тут узялася?

— Мене привела мадам Бонфрі.

— До цього?

Сірин подивилася на нього.

— До цього я жила не в палаці.

— Де?

— У різних місцях.

Принц трохи насупився.

— Це не відповідь.

— Я не знаю, яку саме відповідь ви хочете почути, ваша високість.

У її голосі не було ні зухвалості, ні бажання уникнути розмови. Вона справді не розуміла, що саме він хоче дізнатися. Принц сів на край ліжка.

— Розкажи про свою матір.

Сірин опустила очі.

— Її звали Малуша.

Це ім'я нічого йому не сказало.

— А батько?

Вона похитала головою.

— Я не знаю.

— Зовсім?

— Мати не говорила про нього.

Принц кілька секунд мовчав, потім перевів погляд на її волосся. Раніше воно було просто сірим. Тепер серед сірого чітко виділялися зелені пасма.

— А це?

Сірин торкнулася волосся.

— Не знаю.

— Ти хоч пам'ятаєш, коли вони з'явилися?

— Після того дня.

— Після катастрофи?

— Так.

Принц подивився на неї уважніше.

— І ти не знаєш чому?

— Ні. Але, у нас, в усіх у кого була сила, було волосся відповідного кольору. У мого дідуся та у матері воно було зеленим, а у сестри - синє.

Він відкинувся назад і кілька секунд мовчки дивився у вікно. У його житті було багато людей, які щось приховували. Більшість робила це навмисно. Одні хотіли отримати прихильність, інші — гроші, треті — становище при дворі. Він звик помічати такі речі й давно навчився не довіряти надто красивим історіям.

А Сірин була іншою. Вона не намагалася його переконати. Не прикрашала свої відповіді. Не вигадувала таємничого минулого.

Вона просто не знала.

— А що ти пам'ятаєш про своє дитинство?

Сірин відповіла не відразу.

— Небагато.

— Наприклад?

Вона почала розповідати.

Про місця, де жила, про людей, яких пам'ятала, про матір, про те, що знала від неї. Розповідь була проста й позбавлена прикрас. Сірин не намагалася зробити своє минуле цікавішим, ніж воно було.

Принц слухав. Чим довше вона говорила, тим сильніше відчував, що відповідей стає не більше, а менше. У Сірин було занадто багато дивного, щоб списати все на випадковість. Її волосся змінилося. Тварини поводилися поруч із нею так, ніби знали її давно. Рослини реагували на її дотик. Вона врятувала його життя словами, які не мали б мати жодної сили. І при цьому сама не розуміла, що з нею відбувається.