13

Льодовик залишався позаду. Вони вже кілька днів ішли на південь, поступово віддаляючись від холодної пустелі, що ще недавно ледь не стала їхньою могилою.Снігу ставало дедалі менше, земля під ногами вже не була суцільно промерзлою, а вдень сонце починало пригрівати так, що важкі плащі ставали зайвими. Проте зима ще не відступила остаточно. Вона трималася за світ холодними ночами, тонким льодом у затінених місцях і сірим небом, яке надвечір часто затягувалося хмарами.

Морана йшла попереду, як і зазвичай, але тепер Айвар уже не дозволяв їй віддалятися надто далеко. Не тому, що боявся заблукати. Після всього, що вони пережили разом, це вже майже не мало значення. Він просто звик знати, де вона, і час від часу поглядати вперед, переконуючись, що з нею все гаразд.

Морана помітила це ще кілька днів тому, але нічого не сказала. Вона взагалі багато чого не говорила.

Їхня мовчанка давно перестала бути незручною. Раніше в дорозі кожен ішов сам по собі, занурений у власні думки, а тепер між ними з'явилася якась дивна звичність. Якщо Айвар зупинявся набрати води, Морана чекала його. Якщо вона відходила назбирати сухих гілок, він не рушав далі, доки вона не поверталася. Іноді вони могли кілька годин іти поруч, не обмінявшись жодним словом, і це вже не здавалося порожнечею.

Айвар дивився на її спину й думав про те, як швидко все змінилося. Ще зовсім недавно він ішов поруч із нею, бо так склалися обставини. Тепер він не уявляв, як виглядатиме дорога без неї. Саме це його й лякало.

Морана не знала, що Айвар уже прийняв рішення. Він не сказав їй про нього тоді, коли вони сиділи біля вогню після втечі від льодовика, і не сказав після цього. Не сказав, коли вони знову рушили в дорогу, не сказав, коли вона заснула біля багаття, а він ще довго дивився в темряву.

Він знав, що Морана ніколи не погодиться. Вона піде до нової Мрії, чого б це їй не коштувало. Для неї це було не просто бажанням, не примхою і не черговою дорогою, яку можна покинути. Там, за невідомим майбутнім, на неї чекав її світ.

Айвар не міг дозволити їй туди дістатися. Він сам ще не знав, що саме зробить. Не знав, як зможе її зупинити, якщо вона не захоче слухати. Але рішення вже було прийняте, і відмовитися від нього він не збирався.

Доки б'ється його серце — не дозволить.

Попереду між деревами показалася вузька стежка, що спускалася до долини.

— Там має бути поселення, — сказала Морана, озирнувшись на нього. — Бачиш дим?

Айвар подивився вперед. Між голими гілками справді виднівся тонкий сірий струмінь, що підіймався над деревами й майже одразу розчинявся в холодному вечірньому повітрі.

— Бачу. Якщо це не просто мисливський привал, то до ночі ми встигнемо дійти.

— Тоді залишимося там.

— Ти вже вирішила?

— А ти бачиш поблизу інше місце, де можна переночувати?

Айвар усміхнувся.

— Ні. Тому, мабуть, доведеться погодитися з тобою.

Морана теж ледь усміхнулася й знову повернулася до дороги. Вони рушили далі.

Сонце вже хилилося до обрію, і вечір швидко набирав сили. Попереду, за лісом, починалося невелике поселення, якого не було видно на жодній із карт. Кілька десятків будинків стояли один біля одного, оточені полями, садами та невисокими дерев'яними огорожами. Для мандрівників це було саме те місце, яке вони шукали. Тепло, їжа й дах над головою на одну ніч.

Айвар ішов поруч із Мораною і дивився вперед, але думками знову повертався до того самого рішення. Він знав, що бреше їй уже самим фактом того, що продовжує йти поруч. І все ж не міг змусити себе відійти.

***

Вечір застав їх на околиці села.

Поселення виявилося більшим, ніж здалося здалеку. Кілька десятків будинків стояли вздовж широкої ґрунтової дороги, що перетинала село з півночі на південь, а від неї в різні боки розходилися вузькі вулички. За будинками темніли сади, ще майже голі після зими, далі починалися поля. Подекуди на затінених місцях і досі лежав старий сніг, але більша частина землі вже звільнилася від нього й підсихала під вечірнім холодом.

Людей на вулиці було небагато. Хтось повертався з поля, хтось ніс із колодязя воду, а біля одного з дворів чоловік поправляв дерев'яну огорожу.

Коли Морана й Айвар підійшли ближче, кілька селян проводили їх поглядами. Чужинці в таких місцях траплялися нечасто, але й надзвичайного інтересу до них ніхто не виявляв.

— Добрий вечір, — привітався Айвар із чоловіком біля огорожі.

— Добрий, — відповів той і відклав молоток. — Мандрівники?

— Так. Нам би переночувати десь одну ніч. За їжу й дах заплатимо.

Чоловік уважно подивився спочатку на Айвара, потім на Морану.

— Ідіть до старости. Он той будинок, із зеленими віконницями. Він у себе має бути. - Айвар подякував, і вони рушили далі.

Старосту знайшли саме там, де їм сказали. Це був уже немолодий чоловік із сивиною на скронях, який сидів за грубим дерев'яним столом і щось записував у товсту книгу. Побачивши гостей, він відклав перо.

— Чого шукаєте?

— Місце переночувати, — відповів Айвар. — Ми подорожуємо на схід не встигнемо до наступного села до ночі.

Староста кілька секунд розглядав їх, наче намагався визначити, чи варто довіряти незнайомцям.

— Розбійників серед вас немає?

Айвар усміхнувся.

— Наскільки мені відомо, немає.

— Це добре, — серйозно відповів староста. — Бо останнім часом різні люди дорогами ходять. Не всі з добрими намірами.

— Ми не шукаємо неприємностей.

— Тоді проблем не буде.

Староста подумав і кивнув у бік дверей.

— У Ганни є вільна кімната. Чоловік її загинув торік, тепер сама господарює. Якщо погодиться вас прийняти, переночуєте в неї. Їжу знайде, за це можете заплатити.

— Дякуємо.

— Ідіть до неї зараз, поки вечерю не почала готувати. Будинок через три хати від кузні.

Вони вже збиралися виходити, коли з сусідньої кімнати почувся дитячий сміх. Староста мимохіть усміхнувся.