12

Минуло зовсім небагато часу відтоді, як Сірин уперше побачила принца, але за цей час вона вже встигла зрозуміти одну просту річ: поруч із ним їй доведеться проводити значно більше часу, ніж вона спочатку уявляла.

Мадам Бонфрі не перебільшувала, коли казала, що особиста служба не обмежується одним місцем або певним заняттям. Сірин супроводжувала принца тоді, коли він виходив до приймальної зали, чекала неподалік під час зустрічей, приносила потрібні речі, передавала листи й виконувала інші доручення, які виникали протягом дня. Усе було чітко, просто й зрозуміло, якщо не намагатися думати про те, навіщо саме це потрібно.

Принц, однак, думав про це значно більше.

Він не розмовляв із Сірин без потреби. Якщо можна було звернутися до іншого слуги, він звертався до іншого. Якщо потрібна була якась річ, він наказував принести її, не дивлячись на дівчину, яка стояла поруч. Іноді Сірин навіть здавалося, що він навмисно поводиться так, ніби її взагалі немає.

Вона не ображалася. Мадам Бонфрі попереджала, що при дворі не слід сприймати все особисто, а тим більше — намагатися зрозуміти те, що тебе безпосередньо не стосується. Тому Сірин просто виконувала свою роботу.

Принца це чомусь дратувало.

Одного дня він сидів у своєму кабінеті, переглядаючи кілька листів, коли Сірин, як завжди, стояла неподалік. Вона не втручалася в його справи й навіть не дивилася на документи. Її навчили не цікавитися тим, що не було її дорученням.

Принц кілька хвилин мовчав, потім відклав один із листів.

— Сірин.

Вона одразу повернула голову.

— Так, ваша високосте.

Принц подивився на неї. Сіре волосся, проста сукня, спокійне обличчя. Нічого незвичайного, якщо не брати до уваги волосся. Саме воно чомусь знову привернуло його увагу. Він швидко відвів погляд.

— Принеси мені книгу з малої бібліотеки.

— Яку саме?

Принц на мить замислився.

— Про історію західних провінцій.

Сірин кивнула.

— Так, ваша високосте.

Вона вже хотіла вийти, але принц додав:

— І не ту, що стоїть на верхній полиці. Другу зліва, якщо дивитися від входу.

— Зрозуміла.

Сірин вийшла. Принц знову взяв до рук лист, але прочитати його не встиг. Через кілька хвилин двері відчинилися, і Сірин поклала перед ним книгу.

— Ось.

Він подивився на неї, потім на книгу.

— Ти знайшла її так швидко?

— Мені показували бібліотеку.

— Хто?

— Мадам Бонфрі.

Принц кивнув. Він перегорнув кілька сторінок.

— Добре.

Сірин залишилася стояти.

— Ще щось?

Принц підняв очі.

— Ні.

Вона відійшла на своє місце. Він знову спробував читати. Минуло кілька хвилин.

— Сірин.

— Так, ваша високосте.

— Візьми цей лист і віднеси секретарю.

Вона підійшла, взяла лист і вклонилася.

— Так, ваша високосте.

Вона знову вийшла. Принц провів її поглядом. Він не міг зрозуміти, що саме його дратує. Можливо, те, що вона зовсім не намагалася привернути його увагу?

І це було дивно. Зазвичай дівчата, яких приводили до нього з подібними обставинами, дуже швидко починали знаходити причини залишатися поруч. Хтось ставив зайві запитання, хтось намагався говорити м'якше, ніж потрібно, хтось удавав, що випадково затримався після виконання доручення. Деякі робили це настільки очевидно, що принц навіть не намагався приховувати свого роздратування.

Сірин не робила нічого. Вона отримувала наказ і виконувала його. Не більше, не менше.

Коли вона повернулася, принц знову звернувся до неї.

— Ти можеш іти.

Сірин зупинилася.

— До кінця дня?

— Так.

— Добре.

Вона вклонилася й вийшла.Принц залишився сам. Він кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім знову повернувся до своїх паперів. Йому все ще не подобалася думка про те, що ця дівчина залишатиметься поруч із ним. Але тепер у нього з'явилася інша проблема: він не знав, як її позбутися. До неї неможливо було причепитися. Вона не порушувала правил, не втручалася в чужі розмови, не сперечалася без причини й не робила нічого, що можна було б використати проти неї. Навіть тоді, коли він навмисно давав їй дрібні, непотрібні доручення, вона просто виконувала їх.

Принц відкинувся на спинку крісла. Можливо, вона просто краще приховувала свої наміри?

Він майже переконав себе в цьому. Але чомусь саме це тепер хотілося перевірити.

***

З іншого боку кордону зима залишалася зимою. У Афінії сніг лежав на дорогах, ховав під собою каміння старих шляхів і скрипів під колесами королівського почту. Дерева стояли голі, чорні на тлі білого снігу, а холодний вітер раз у раз здіймав із землі дрібну крижану крупу, змушуючи вершників щільніше загортатися в плащі.

Зір їхав мовчки. Він не любив подорожувати в товаристві, але цього разу обставини змусили його приєднатися до королівського почту. Попереду, серед охорони та слуг, їхав молодий король Афінії. Саме його присутність була причиною того, що Зір терпів усю цю процесію, коней, карети, охоронців і безкінечне шарудіння чужих голосів.

До кордону дісталися без пригод.А потім Зір помітив першу дивність. Вона була настільки незначною, що ніхто інший навіть не звернув на неї уваги: на узбіччі, там, де сніг уже кілька тижнів лежав суцільним покривом, з-під його краю виступила тоненька смуга темної землі.

Зір на мить затримав погляд. Почет продовжив рух. Він нічого не сказав. За кілька десятків кроків помітив ще одну таку саму смугу. Потім — маленьку проталину біля каменя. На її краю блищала вода.

Зір повернув голову.

— Дивно, — тихо промовив він сам до себе.

Він підняв очі до неба.Воно залишалося таким самим зимовим, похмурим і холодним, як і в Афінії. Можливо, просто сонце? Можливо, випадковість? Можливо, тутешній вітер здув сніг із землі? Він не поспішав робити висновки.

Чим далі вони просувалися територією Атланти, тим більше таких дрібниць з'являлося навколо. Спершу Зір бачив лише окремі темні плями землі. Потім вода почала збиратися у вузьких заглибинах уздовж дороги. Десь під снігом уже виразно чулося її тихе дзюрчання.