7

Повозка, у яку впхали Сірин разом із десятком інших бранців, нагадувала дерев’яну труну на колесах, обтягнуту мерзлою, заскорузлою рогожею. Всередині панувала непроглядна темрява, прорізана лише вузькими щілинами між дошками, крізь які вривалося крижане, обпікаюче повітря.

Зима, що вирвалася на волю після загибелі прадавнього лісового щита, наздогнала караван швидко й безжально. Повітря за бортом стало сухим і колючим. Колеса воза заходилися від важкого, нищівного скрипу по промерзлій землі, зариваючись у перші замети, а залізо ланцюгів, що сковували ноги й руки бранців, витягувало з тіла залишки останнього тепла. Вічна зима, що відступила від цих земель десяток років тому - поверталася з новою люттю.

Усередині смерділо. Це був сморід немитих тіл, переляку, гнійних ран та екскрементів. Бранців випускали на сніг лише раз на добу, і то лише для того, щоб кинути їм у бруд шматки черствого, пропліснявілого хліба й гнилу солонину, яку важко було прожувати. Воду давали в обмеженій кількості, напівзамерзлу, з металевим присмаком іржі. Більшість людей у возі вже заціпеніли — не лише від холоду, а й від розпачу. Дівчата й підлітки з передмість забилися в кутки, безупинно молилися або тихо, безсило хлипали, підгинаючи під себе обморожені пальці ніг.

Сірин не плакала. Bона сиділа, спираючись спиною на мерзлу дошку, і відчувала, як кожен поштовх воза відгукується тупим болем у потилиці. Її сіре волосся, колись м'яке й пахуче, перетворилося на брудне, злипле пасмо. Зап’ястя були роздерті мотузками та залізом до м'яса, і від морозу тріщини на шкірі, кровоточили, запікаючись темними скоринками.

Але найгіршим був не мороз. Найгіршим було насилля, яке стало для наглядачів каравану щоденною розвагою.

Двоє кучерів і троє найманців Ґорта постійно зупиняли вози просто серед засніженого степу, щоб «розім'яти ноги». Вони зривали полотно, витягали бранців за волосся на сніг і били їх важкими шкіряними батогами з вплетеними у них залізними гаками — просто так, аби розважитися або змусити рухатися швидше тих, хто слабшав.

Для Сірин це було пеклом, яке вона сприймала крізь сухий, пекучий туман свідомості. Вона бачила, як охоронці реготали, підштовхуючи чобітьми в живіт молоду дівчину, яка від холоду не могла встати, бачила, як від їхніх ударів сніг ставав рожевим.

Коли один із найманців — високий, косоокий чоловік із вибитими передніми зубами — нахилився до Сірин і простягнув брудну лапу, аби зірвати з неї рештки лісового одягу, дівчина не закричала. Вона плюнула йому прямо в обличчя — сумішшю слюни й запеченої крові.

Удар важкої долоні в залізній рукавиці прийшов негайно. Обличчя Сірин обпекло нелюдським болем, у вухах закрутилося тисячею дзвіночків, а в ротовій порожнині гарячою хвилею розлилася кров. Вона впала на мерзле дно воза, ударившись скронею об залізне куття.

— Дикунка клята! — заричав найманець, витираючи обличчя рукавом. Він знову схопив її за волосся, підтягуючи до себе, але Ґорт, який саме проходив повз, важко вдарив його ціпком по плечу.

— Облиш! — суворо відрізав скупник живого товару. — Ти зіпсуєш обличчя. За неї віддано вісімдесят срібників, а не п'ять, як за звичайну селянку. Якщо вона приїде до столиці з розбитим носом чи без ока, я вирахую це з твоєї платні.

Найманець лайнувся, кинув Сірин на дерев'яну підлогу й відштовхнув важким чоботом.

Сірин лежала в темряві, стікаючи кров'ю і відчуваючи, як холодний сніг, що залетів під полотно, тане на її розпеченій щоці. Вона дивилася крізь щілину у дошці на засніжені рівнини і знала: вони можуть зламати її тіло, але вони ніколи не змусять її змиритися.

***

На п'ятий день дороги караван зупинився на нічліг біля покинутого постоялого двору. Мороз надворі лютував із такою силою, що навіть дерева в гаях поблизу тріщали, мов від гарматних пострілів. Для наглядачів це була нагода випити гарячого вина біля каміна, а для бранців — початок чергового кола муштри.

Ґорт вважав, що продавати необроблений «дикий товар» — це збитки. Панство в столиці вимагало не просто красивих тіл, а абсолютної, сліпої покірності. Раб мав дивитися в землю, затихати за першим клацанням пальців і миттєво падати на коліна перед будь-ким, чий одяг коштував дорожче за сукно.

Всередині напіврозваленого, промерзлого сараю, куди вигнали всіх бранців, висіла одна-єдина кіптява масляна лампа. Наглядач на ім'я Брон — висловухий, кремезний чоловік із закрученим на зап’ясті важким арапником — став у центрі.

— Сюди, худоба! — заричав він, ляскаючи шкіряним батогом об підлогу. Звук пролунав мов постріл, змусивши людей здригнутися й притиснутися один до одного. — Стати в ряд! Ноги разом, голови вниз! Коли я проходжу повз — очі в землю! Хто подивиться мені в обличчя — залишиться без ока!

Злякані дівчата та виснажені юнаки миттєво виконали наказ: спини зігнулися, голови опустилися, на обличчях застиг небідробний жах. Вони вчилися бути речами.

Усі, крім Сірин.

Вона стояла в самому центрі ряду, спираючись на тремтячі, зранені ноги. Її сіре волосся, спадаючи брудними пасмами, більше не ховало обличчя. Дівчина тримала спину рівно. Коли Брон повільно покрокував уздовж ширенги, оглядаючи похилені потилиці, він спіткнувся поглядом об Сірин.

Вона дивилася прямо на нього. В її сірих, ніби вкритих кригою очах не було ані краплі страху — лише пекуча, льодяна зневага.

Брон зупинився. На його губах з'явилася огидна, крива посмішка.

— О, дивіться, у нас тут принцеса з лісового смітника, — вицідив він, підступаючи ближче. — Ти не зрозуміла наказ, дівко? Голову вниз.

Сірин не ворухнулася. Вона лише міцніше стиснула зуби, відчуваючи, як запечена кров на губах знову тріскається.

— Голову вниз, я сказав! — ревнув наглядач і з усієї сили вдарив її важким шкіряним сапогом по гомілці.

Кістка відгукнулася різким, розривним болем. Сірин покачнулася, але не впала. Вона знову випросталася, дивившись йому межи очі.

— Ні, — ледь чутно, але твердо мовила вона. Це було її перше слово за довгі дні.