6

Темрява під цупким, просоченим кінським потом і цвіллю полотном була не просто відсутністю світла — вона тиснула на груди важкою, задушливою масою.

Сірин прокинулася не від звуку, а від різкого поштовху, коли вози й коні перетинали чергову вибоїну.Голова відгукнулася тупим, пульсуючим болем, а в роті стояв гіркий присмак сухих трав і тління. Спочатку думки плуталися, розпливаючись сірими плямами: де вона? Чому тіло таке чуже й неслухняне? Але потім, разом із черговим подихом крижаного, нечистого повітря, що пробивалося крізь щілини в тканині, свідомість прорізав гострий спалах спогаду.

Напад ворогів. Крики її народу, які розривали вечірнє повітря, і важкі, брудні чоботи чужинців, що топтали ніжні трави. Вона пам'ятала, як земля під ногами здригнулася, коли Тригор віддав останнє, що мав, а потім — лише важкий удар у потилицю і пітьму, яка поглинула все.

Дівчина спробувала ворухнутися, але зап’ястя зв’язувала цупка мотузка, яка в'їдалася в шкіру до крові. Навколо неї, створюючи химерний і моторошний каркас, лежало те, що солдати назвали «трофеями»: важкі, оздоблені різьбленням дерев’яні скрині з лісового поселення, сушені пучки рідкішних трав, згорнуті килими з вовни та здобута в боях зброя. Вона була просто ще однією річчю серед цього награбованого мотлоху. Одна з багатьох здобичей.

Віз знову хитнуло, і крізь шпарину між пологом Сірин побачила шматок сірого, затягнутого хмарами неба. Ліс закінчився вже давно.

Замість високих, величних крон, які завжди захищали її дім і тримали над поселенням м'яке, дбайливе тепло, в очі вдарив брудний, чужий світ. Звуки змінилися. Замість шелесту листя й співу птахів вуха заклало від суміші агресивних, диких шумів: скрип незмащених коліс, сварки на невідомих говірках, іржання голодних коней і тупіт сотень ніг по промерзлій землі.

І нестерпний холод...

Це було прикордонне місто — брудний, смердючий нарив на межі чарівного лісу та людських земель, двох країн, що постійно ворогували між собою. Воно виросло з каменю, гнилого дерева й іржі, прихистивши в собі тих, хто не мав батьківщини: найманців, дезертирів, злодіїв та збувачів краденого. Тут повітря тхнуло не смолою й травами, а димом з дешевих вугільних печей, смаженим згірклим жиром, нечистотами та важким перегаром.

Віз зупинився. Дерев'яні борти здригнулися від того, що хтось важко спирався на них ззовні.

— Ей, залиш це тут, — пролунав грубий, прокурений голос солдата лорда Фейна. — Спершу треба промочити горло. Я не тягатиму цей мішок по всьому місту на тверезу голову.

— А з дівкою що? — відповів інший голос, сухий і деренчливий. — Якщо вона прокинеться і почне верещати, нас варта на шматки роздере.

— Не роздере. Вона зв'язана, а в роті кляп. До того ж, у цьому гадючнику всім плювати, хто у тебе під пологом — аби срібло водилося. Ходімо в «Заплямоване ікло». Торговець чекає всередині.

Погрозливий гуркіт важких залізних засувів відлунив у вухах Сірин, як удар дзвону. Вона залишилася в темряві під полотном, але тепер віз більше не їхав. Вона була в самому серці людського міста — беззахисна, зв'язана, готова стати товаром у руках тих, хто щойно спопелив її дім.

***

Важкі дубові двері таверни «Заплямоване ікло» зачинилися з глухим стукотом, відтинаючи сморід міської вулиці, але всередині повітря виявилося ще важчим. Воно застигло густим, сірим туманом із конопляного диму, кіптяви дешевих сальних свічок і солодкувато-гіркого перегару від кислого елю.

У напівтемряві, розрізаній лише тьмяними спалахами вогню у великому, занедбаному каміні, вирувало життя. Найманці в іржавих кольчугах, дрібні злодії та збувачі краденого перекрикували один одного, гримаючи важкими глиняними кубками по засалених столах. В кутку роздався регіт, який одразу заглушив сопіння п'яного воїна, що заснув прямо обличчям у мисці з незрозумілим місивом.

Солдат лорда Фейна — важкий, широкоплечий чоловік із запеченою кров’ю під нігтями та свіжою подряпиною на щоці — штовхнув плечем дерев'яну перегородку і пройшов у глухий куток шинку. Слідом за ним приплентався його спільник, нервово поглядаючи довкола.

За далеким столом, подалі від сторонніх очей, сидів чоловік у довгому, витертому жупані з лисячим хутром на комірі. Його пальці, повільно погладжували важкий кістяний кубок. Це був Ґорт — скупник живого товару, чиї каравани регулярно йшли до столиці, поповнюючи будинки вельмож і підпільні арени новими невільниками.

— Спізнився, — буркнув Ґорт, навіть не підводячи очей. Голос його нагадував шелест сухого листя. — Я не люблю чекати, особливо коли місто кишить сторожею.

— Шлях із лісу був… непростим, — солдат важко опустився на лаву, яка жалібно затріщала під його вагою, і махнув рукою шинкарю. — Але товар у мене. І це не просто дикунка з поселення. Вона чиста, гнучка і має рідкісне сіре волосся, я такого не бачив ні в кого серед тих лісових виродків. У столиці за таку рідкість відвалять купу золота.

Ґорт нарешті підвів важкі, оплилі повіки. Його маленькі, темні очі спалахнули хижим зацікавленням.

— Де вона?

— Надворі. У возі, під пологом. Зв'язана так, що й пальцем не поворухне.

— Спочатку огляд, — торговець підвівся, розправляючи складки жупана. — Я не купую кота в мішку. Якщо вона поранена або знівечена вашими брудними лапами — ціна впаде вдвічі.

Вони вийшли через задній хід у вузьке, завалене порожніми бочками подвір'я. Солдат грубо відсмикнув цупке полотно воза. Світло тьмяного ліхтаря впало на Сірин. Вона лежала між скринями, її сіре волосся розсипалося по брудній рогожі, а очі, сповнені пекучої ненависті й прихованого жаху, впилися в обличчя покупця. Вона не кидалася і не вищала крізь кляп — лише дивилася, запам'ятовуючи кожного.

Ґорт нахилився нижче. Його кістляві, холодні пальці безцеремонно схопили дівчину за підборіддя, повертаючи її голову вліво й вправо. Він оглянув шкіру, білки очей, торкнувся тонкої шиї, перевіряючи пульс. Сірин дрижала від огиди, але змусила себе бути стійкою, ніби камінь, і не ворушитися.