Розділ 4. Коли щастя залишилося тільки у спогадах.

Іноді пам’ять буває надто жорстокою. Вона не питає, чи готова людина знову пережити те, що колись розбило її життя на «до» і «після». Просто одного дня повертає тебе туди, де ще пахло маминими парфумами, татовою сорочкою після важкого робочого дня, морським бризом і дитячим сміхом. Туди, де всі були живі, здорові й щасливі. Де ніхто не знав, що таке лікарняні коридори, нескінченні аналізи, страшні діагнози й безсонні ночі біля чужого ліжка.

Діана сиділа біля вікна й дивилася на вечірнє місто. За склом повільно згасав осінній день, а на підвіконні лежала стара фотографія, яку вона нещодавно знайшла серед батькових речей. На ній була вся їхня родина.

Тато Сергій Вікторович стояв позаду, обіймаючи маму за плечі. Мама усміхалася так щиро, що навіть крізь пожовклий від часу фотопапір здавалося, ніби її усмішка зігріває кімнату. Попереду стояли дві однакові дівчинки в яскравих літніх сукенках — Діана й Ольга. Обидві з розпатланим після морського вітру волоссям, засмаглими носиками та щасливими очима.

Діана провела пальцем по краю фотографії.

Як же давно це було…

І як же сильно вона хотіла хоча б на один день повернутися в те життя.

Колись у них була справді чудова родина.

Не ідеальна, звісно, адже в кожній сім’ї траплялися суперечки, образи й непорозуміння. Але в їхньому домі завжди було багато любові. Такої звичайної, щоденної, непомітної любові, з якої й складається справжнє сімейне щастя.

Тато був людиною надзвичайно працьовитою. Він майже весь час проводив на роботі, постійно щось планував, розвивався, домовлявся, підписував документи, їздив на зустрічі. Його бізнес не виник сам собою. Він створював його практично з нуля, вкладаючи в роботу всі сили, нерви й кожну вільну хвилину. Бували дні, коли дівчатка бачили батька лише пізно ввечері, коли він повертався додому втомлений, але обов’язково заходив до дитячої кімнати, щоб поцілувати кожну донечку перед сном.

— Ну що, мої красуні, як минув день? — запитував він, присідаючи на край ліжка.

— Тату, а ти завтра будеш удома? — щоразу цікавилася Діана.

— Постараюся, сонечко.

— Ти завжди так кажеш! — ображено надувала губи Ольга.

Сергій Вікторович сміявся, підхоплював обох дівчаток на руки й цілував у щоки.

— Знаєте що? Я вам обіцяю: хоч би скільки роботи в мене було, для вас я завжди знайду час.

І він справді намагався дотримуватися свого слова.

Мама ж була справжнім серцем їхнього дому. Вона не працювала в офісі, не мала власної кар’єри, не бігала щодня на ділові зустрічі. Усе її життя було присвячене родині. Вона готувала, прибирала, займалася дівчатками, водила їх на гуртки, допомагала з уроками, вигадувала маленькі свята навіть без особливої нагоди.

Мама вміла створювати затишок із найпростіших речей. Її кухня завжди пахла свіжою випічкою, у вазі на столі стояли квіти, а на дивані у вітальні лежали м’які пледи. Вона знала, яка донька любить більше шоколаду, а яка не терпить родзинок у сирниках. Пам’ятала всі їхні маленькі секрети, дитячі страхи й мрії.

Для Діани та Ольги батьки були цілим світом.

Особливе місце в їхньому житті посідали сімейні подорожі до Туреччини. Море було їхньою маленькою сімейною традицією, яку всі чекали з нетерпінням. Щороку, щойно наближалося літо, мама починала діставати валізи, прасувати легкі сукенки, купувати нові купальники й складати довжелезні списки речей, без яких, на її думку, відпочинок просто не міг відбутися.

Тато жартував, що вони їдуть не на два тижні, а переїжджають до іншої країни назавжди.

— Сергію, ти ще не бачив, скільки всього потрібно дітям! — обурювалася мама, вкладаючи до валізи чергову пару сандалів.

— Я вже бачу, що нам доведеться орендувати окремий літак для ваших речей, — сміявся він.

— Тату, а можна я візьму свого ведмедика? — запитувала Ольга.

— Звичайно, донечко. І ведмедика, і зайчика, і хоч усю свою іграшкову компанію.

— А мені можна два купальники? — втручалася Діана.

— Вам можна все, що зробить вас щасливими, — відповідав батько.

У Туреччині вони мали невеликий будинок неподалік моря. Тато колись придбав його як місце для сімейного відпочинку, щоб не залежати від готелів і щороку повертатися туди, де на них чекали знайомі вулички, квітучі дерева й теплий солоний вітер.

Будинок був світлий, із великими вікнами та просторою терасою. Мама обожнювала ранки там. Вона виходила босоніж на подвір’я з чашкою кави, вдихала морське повітря й довго дивилася на горизонт. Дівчатка прокидалися рано, вибігали до неї в піжамах і вимагали сніданку просто на терасі.

Після сніданку вони всі разом вирушали на пляж.

Діана пам’ятала гарячий пісок під босими ногами, мамині крики, коли дівчатка надто далеко забігали у воду, і татовий гучний сміх, коли він підхоплював обох доньок на руки й заносив у море.

— Тату, не треба! Вода холодна!

— Та яка ж вона холодна? Ви просто ще не розбудили свої морські хвилі!

Він підкидав їх у повітрі, ловив і знову занурював у воду. Дівчатка верещали від захвату, а мама стояла по коліна в морі й робила їм фотографії.

Вони могли годинами будувати піщані замки, збирати мушлі, кататися на водних гірках і ласувати морозивом. Увечері поверталися додому втомлені, але неймовірно щасливі. Мама готувала вечерю, тато вмикав музику, а дівчатка танцювали на терасі під теплим зоряним небом.

То були найкращі роки їхнього життя.

Тоді Діана ще не знала, що щастя іноді буває таким крихким, що його може зруйнувати одна-єдина мить.

Усе почалося з одного літнього дня.

Діані та Ольці тоді було по одинадцять. Вони відпочивали в одному з великих розважальних парків неподалік від готелю. Тато, мабуть вперше за рік взяв вихідний, щоб провести день із родиною, а мама з самого ранку обіцяла донькам, що дозволить їм покататися на всіх атракціонах, на які вистачить сміливості.

Ольга була особливо щасливою. Вона завжди любила пригоди, не боялася висоти й першою бігла до найстрашніших гірок.