Розділ 3. Коли закінчуються сили.

Осінній ранок зустрів місто холодним дощем. Важкі сірі хмари нависли над дахами будинків, а мокре листя, наче золоті клаптики старого паперу, прилипало до тротуарів і повільно кружляло під поривами вітру. Люди поспішали у своїх справах. Та для Діани цей день навряд чи міг бути звичайним.

Вона майже не спала. У голові безперервно крутилися уривки вчорашніх розмов, незрозумілі повідомлення, дивний дзвінок сестрі та слова Олексія про те, що він має розповісти їй щось важливе.

Найбільше лякала невідомість.

Вона звикла боятися за Ольгу. Звикла до лікарняних коридорів, запаху медикаментів, нескінченних аналізів і телефонних дзвінків серед ночі. Але тепер до звичного страху додалося ще одне відчуття — недовіри.

Кому вірити, якщо навіть люди, які повинні рятувати життя, можуть приховувати правду?

Діана зупинилася перед входом до клініки й на мить заплющила очі. Їй дуже хотілося повернутися додому, загорнутися в теплу ковдру й хоча б на один день забути про все. Але вона не могла. Не мала права.

Ольга чекала на неї. І сьогодні Діана повинна була нарешті отримати відповіді.

Вона поправила комір куртки й увійшла всередину.

Олексій помітив її ще з кінця коридору.

Вона йшла повільно, тримаючи сумочку обома руками. Її руде, довге волосся було зібране в недбалий хвіст, кілька пасом вибилися й м'яко обрамляли обличчя. Темна куртка підкреслювало струнку постать, а втомлений погляд видавав безсонну ніч.

Чомусь йому стало боляче дивитися на неї.

За останні дні Діана помітно змінилася. Під час першої зустрічі він побачив жінку, яка щосили намагалася бути сильною заради близької людини. Тепер перед ним була людина, яка вже майже вичерпала всі свої сили.

— Доброго ранку, — привітався він, відчинивши двері кабінету.

— Доброго, — тихо відповіла Діана.

— Проходьте. Я вже приготував усе необхідне.

Вона зайшла й зняла куртку— Олексію Андрійовичу, давайте без довгих вступів. Я дуже хочу зрозуміти, що відбувається з моєю сестрою.

Він кивнув і показав на крісло.

— Звичайно. Сідайте. Я вас на довго не затримаю.

Діана нервово вмостилася на стілець, навпроти лікаря, ніби той був єдиною опорою, яка ще втримувала її від падіння у прірву власних переживань. Вона постійно змінювала положення, то схрещувала ноги, то знову ставила їх рівно, то нервово стискала пальці в замок, аж поки кісточки не біліли від напруги. Край тонкого рукава блузки вже кілька разів побував між її пальцями — вона машинально смикала його, розгладжувала, знову зминала, навіть не помічаючи цього.

— Спершу хочу запитати, чи телефонував вам хтось після нашої останньої розмови?

— Ні. Але вчора телефонували Ользі. Я не знаю, хто це був. Людина сказала, що ви приховуєте від неї правду. І що вона повинна сама запитати у вас, чому ви не хочете розповідати їй усього.

Олексій насупився.

— Вони називалися?

— Ні. Ольга не встигла нічого з'ясувати. Коли почала ставити запитання, зв'язок обірвався.

— Вона зберегла номер?

— Так, але він був прихований.

Олексій відкинувся на спинку крісла.

— Зрозуміло.

— Ви знаєте, хто це може бути?

— Поки що ні. Але я вже повідомив керівництво про підозрілі зміни в медичній документації. Також звернувся по юридичну консультацію, щоб діяти відповідно до процедури й не допустити знищення доказів.

Діана нервово всміхнулася.

— Виходить, тепер ми повинні боятися навіть лікарні?

— Я дуже сподіваюся, що до цього не дійде.

— А я вже нічого не знаю…

Вона опустила очі.

Олексій відкрив папку, яку приготував напередодні.

— Діано, я хочу, щоб ви уважно мене вислухали. У документах Ольги є кілька моментів, які мене серйозно непокоять.

— Яких саме?

— По-перше, результати окремих обстежень не узгоджуються між собою. По-друге, у медичній системі є записи про зміну деяких даних після того, як документи вже були оформлені. По-третє, частина попередніх результатів не має належного підтвердження в архіві лабораторії.

— Але ж це неможливо! Ми самі здавали аналізи. Нам видавали результати, пояснювали, що відбувається, призначали лікування…

— Я розумію. Саме тому й хочу все перевірити.

— Ви хочете сказати, що результати могли підробити?

Олексій на мить замовк.

— Я не хочу робити таких звинувачень без незалежної експертизи. Але виключати втручання в документи не можу.

Діана дивилася на нього широко розплющеними очима.

— А діагноз? Лейкемія? Ви ж самі говорили, що в Ольги складне захворювання…

— Діано, я бачив документи, на підставі яких встановлювали діагноз. Але зараз у мене є підстави сумніватися в достовірності частини цих даних. Це не означає, що захворювання немає. Це означає, що нам необхідно заново провести повноцінну діагностику.

— Тобто ви не знаєте, чи хвора моя сестра і яим саме вона хвора ви теж не знаєте?

— Я знаю, що вона потребує ретельного обстеження. І не хочу, щоб ми втрачали час.

Він говорив обережно, підбираючи кожне слово. Йому було важливо не дати Діані хибної надії, але й не зламати її остаточно.

— А чому всі так дивно поводяться? — запитала вона. — Чому головний лікар не хоче перевіряти документи? Чому вам телефонують із погрозами? Чому хтось телефонує моїй сестрі?

— На ці запитання я поки не маю відповідей.

— Але ж ви лікар! Ви повинні знати!

— Я лікар, Діано, а не людина, яка може бачити все, що відбувається за зачиненими дверима. І повірте, зараз я хотів би знати набагато більше, ніж знаю.

Вона відвернулася до вікна.

За склом повільно стікали дощові краплі, залишаючи прозорі доріжки на холодній поверхні. Діана дивилася на них, але, здавалося, нічого не бачила.

— Господи, за що це все нам…

Її голос став зовсім тихим.

Олексій помітив, як затремтіли її губи.

Вона ще кілька секунд намагалася втримати себе в руках, але раптом закрила обличчя долонями й заплакала.