Епілог

Вісім місяців, два тижні і три дні по тому…

Анарт цього року вродив на славу. І, відчуваю, восени ми матимемо багато роботи. На фабрику доведеться замовляти додаткові верстати та прядильні установки. Та й фарб закупити вдвічі більше не завадить. І ще б один млин поставити...

І мені радіти, що справа процвітає, шириться і приносить неймовірну вигоду, але я не можу. Бо зайнята зовсім іншим…

Біль. Він розриває. Вивертає навиворіт. Хвилями прокочується по тілу, досягає кожного куточка тіла, кожної клітини.

Як же я ненавиджу Маркуса! І ніколи більше не підпущу до себе!

Про що прямо і заявляю, дивлячись у його безсовісні очі.

Чоловік розуміє підтакує, витираючи з мого чола піт.

— Ну, міледі, тужтеся, — наказує лікар.

Його я теж ненавиджу. І не соромлюся сказати.

Лікар теж розуміє і підтакує.

Це розуміння дратує ще більше.

Тепер я ненавиджу їх обох. Теж мені… всезнаючі дракони.

Тіло скручує чергова потуга. М'язи живота напружуються проти волі. З губ зривається болісний стогін.

— Ніколи більше! — виштовхую з себе. — Чуєш, Маркусе Ізанора Вейланд? Це остання! Перша та остання дитина у нас з тобою!

— Так-так, — співчутливо гладить мене по обличчю чоловік.

Бісить!

— Лікарю, ви чули? Це остання! — у перервах між потугами чіпляюся до нещасного лікаря.

— Як скажете, міледі, — покірно погоджується він.

Облизую пересохлі губи, і до них відразу притискають холодний кубик льоду. Пити звичну воду не можу. Крім потуг мене ще нестерпно нудить.

— Остання... — стогну з черговою потугою, міцно стискаючи руку чоловіка, навіть не соромлячись того, що лікар копошиться у мене між розведених ніг.

— Ще трохи, міледі. Я вже бачу голівку! — радісно підбадьорює лікар.

— Якщо ви так веселитиметеся, то я її назад… ем… втягну… — озвучую дивну обіцянку.

Але чоловіки вже звикли до моїх чудернацьких заяв і не звертають уваги.

Знову стогін. На цей раз больніше, ніж у минулі рази. І довше. А потім настає полегшення і дивна незрозуміла слабкість у всьому тілі. І відчуття неймовірної легкості. Немов крила за спиною. Наче я знову у повітрі на своєму драконі. Й знову попереду рожевий світанок, і душа сповнюється його світлом.

А потім тишу кімнати розриває голосний обурений плач, і на очах у мене з'являються сльози.

— Хлопчик! — оголошує лікар. — Здоровий. Сильний. Справжній дракон. Справжній Вейланд!

До лікаря підбігає Оділа, загортає малюка в пелюшку, витирає маленьке тільце. А потім віддає мені сина.

Обережно притискаю до себе крихке крихітне створіннячко, розглядаю світлі, майже непомітні вії, опухлі оченята, щічки, мініатюрний носик, немов ґудзичок, що стирчить з купи пелюшок.

— Цей малюк, безумовно, найкрасивіший у світі! — Заявляю впевнено.

Мій голос тремтить від емоцій. Я й дихати боюся, щоб не злякати те чарівне почуття, яке охоплює мою душу.

— Безперечно! — ні краплі не сумнівається чоловік, дивлячись на червону дрібну істоту, яка зараз анітрохи не нагадує тих біленьких круглощоких янголят, якими, на мою думку, мають бути немовлята.

Очі чоловіка підозріло блищать. Акуратно передаю сина йому, і не можу відірвати погляду, настільки прекрасна картина великих сильних чоловічих рук, що тримають маленьке дитя.

До горла підкочує грудка.

— Я люблю тебе, Маркусе Вейланд, — тихо кажу крізь сльози.

— І я тебе, Сабіно Вейланд! — Він схиляється до мене, цілує у губи.

Зараз я вже чітко розумію, що всі ті лайливі слова та обіцянки, які я наговорила під час пологів, зовсім марні та порожні. Розумію, що нашому хлопчику обов'язково потрібні будуть братик та сестричка. Розумію, що коридори Сільбавера повинні наповнюватись дитячим сміхом та веселощами, які остаточно відродять і зігріють його стіни. Зітруть з пам’яті морок хвороб, злидні війни, страх голоду та смерті…

Життя триває, попри втрати, і за заходом сонця завжди приходить світанок.

Від автора!

Вітаю, мої любі! Ось і історії нашій прийшов кінець. Я вдячна Вам, що ви були зі мною! Вдячна за активні коментарі, щедрі вподобайки та щирі почуття. Насправді я зовсім не очікувала, що ця книга матиме такий успіх, і дуже втішена, що так трапилось. Я працювала над нею з великим завзяттям, перечитати та передивилась гори інформації, і про побут у середньовіччі, і про льон, і про промислову революцію, особливості та відмінності прядіння льону та бавовни, фарбування. Це було важко, але вражаюче цікаво. І мені дуже втішно, що вдалось створити для вас таку цікаву прогулянку у світ Мізелья.

І ось розташовані послідовно книги з цього світу:

1. "Весільний вінець" (Сабіна і Маркус) - закінчено;

2. "Пов'язані вінцем" (Ноель і Сільвестр) - закінчено;

3. "Полонянка володаря Прикордоння" (Аріель і Шин) - закінчено;

4. "Дружина з проблемами" (Шанталь і Едхард) - закінчено;

5. "Секретна назва" (секретні герої) - в процесі роботи! Підписуйтесь на сторіночку автора, щоб не пропустити!

Також щиро запрошую вас у свою новинку "Фіалка для короля". Сподіваюсь, вона вам також припаде до серця (✿◠‿◠)

Анотація до книги "Фіалка для короля"

― Що ви тут робите? ― чую хрипкий шепіт. І гаряче дихання обпалює ніжну шкіру за вухом.
― Ховаюсь, ― довірливо шепочу.
― Ховаєтесь? ― так і бачу подумки, як брови мого невидимого співрозмовника стрибають догори. ― Від кого?
― Від… ― задумливо соплю. Варто, чи ні, бути до кінця відвертою. Але хай йому грець, як почала… ― Від короля. Понад усе хочу, щоб цей клятий бал закінчився, і він вибрав нарешті собі наречену.
― Вам настільки огидна думка стати його дружиною? Він потворний? Пихатий? Злий?
― Ні… Н-н-не знаю, ― затинаюсь. ― Якщо чесно, я ніколи його не бачила.
― Тоді, буду радий відрекомендуватись. До ваших послуг Бардальф Лайон Десятий. Можливо, ваша думка зміниться після нашого спілкування, ― несподівано оголошує мій невідомий співрозмовник.