Розділ 25

Впасти носом у підлогу не дає рука, що схопила за комір. Мить — і мене притискають до твердих чоловічих грудей.

Двері за спиною з оглушливим стукотом зачиняються.

— Ай-ай-ай, Сабі… Хіба можна бути такою незграбною, — каже на вухо Кол. Його друга рука лягає на мою шию. Жар від долоні обпалює ніжну шкіру.

Але я не звертаю на це уваги. Мій погляд прикутий до потемнілого від гніву обличчя Маркуса.

Чоловік робить крок уперед.

— А-а-а-а… братику… Стій, де стоїш! — Скалиться Кол. — Інакше твоя мила дружина постраждає. А ми ж не хочемо, щоб її красива шийка стала менш красивою.

Нервово ковтаю, дивлячись на чоловіка. Мені страшно, дуже страшно.

— Твоя гра закінчена, Колхер, — чується хрипкий голос короля. Сільвестр сидить у кріслі біля каміна. Блідий, змарнілий. Але навіть у такому вигляді він здається гордим та незламним. — Утримуючи Сабіну, ти нічого не досягнеш. Ми все знаємо. Скоро твої спільники нададуть нам докази, і на тебе чекає страта за державну зраду. Але якщо ти відпустиш дівчину, я пом'якшу вирок.

— Як же мені набридли твої подачки, старший братику, — ядуче цідить Кол. — Сильвестр розумний, Сильвестр розважливий, Сильвестр справедливий, Сильвестр сильний... Тепер ти не такий сильний, а братику? Тебе пожирає лихоманка Аділли, вона роз'їдає твої нутрощі, вбиває драконячу сутність. Ти вмираєш, Сіле, твій дракон занадто сильний, щоб залишити в живих людську оболонку. Здохнеш як собака, а я на це дивитимусь, дивитимусь і сміятимусь. Я перехитрив тебе! І зараз твій вірний пес Маркус дасть мені піти, правда ж, середній братику?

— Коле… — намагається заспокоїти його Маркус.

— Заткнися! Заткніться! Не смій до мене застосовувати свої штучки! — волає він. — Інакше…

Його долоня стає ще гарячішою. Я тихо схлипую. Маркус у безсилому гніві стискає кулаки. Зустрічаюся з ним очима, і душа перевертається. Стільки любові та тривоги у його погляді! Він нізащо не нашкодить мені. І він, і Сільвестр. Вони відпустять Кола, і лиходій піде. Піде, зробивши свою чорну справу. І вічно триматиме мого чоловіка на гачку... вічно. Як Олег тримав мене. Але я не можу дозволити, щоб ситуація повторилася дзеркально. Краще померти, ніж бачити, як прийде до влади цей нікчема.

— Так ось братику, до чого я, — шипить Кол, показуючи своє справжнє обличчя. — Ти зараз береш і вбиваєш нашого нещасного дорогого Сіла, вирішивши… м-м-м… набагато швидше стати королем Ньєлокара. Наш старший братик і так надто довго затримався у цьому світі. Ти подивися — він же мучиться… У твоїх силах полегшити його страждання. А я... я не вбиватиму нашу милу Сабіну. І стану рятівником Ньєлокара, знищивши зрадника, тобто тебе, який посмів відібрати життя у всіма коханого короля Сільвестра. Гарний план, га Маркусе? Думаю, народ мене підтримає...

Волосся на голові буквально стає дибки. Це настільки жахливо, настільки потворно, що мене буквально вивертає навиворіт. Навіть наймерзеннішому лиходію не спало б на думку ставити перед кимось такий жорстокий вибір.

Дивлюся на чоловіка… бачу у його очах, про що він думає. І не можу... не можу ні засудити, ні схвалити його вибір. Але серце стискається від болю. І цей біль знаходить своє відображення в його погляді.

Тепер розумію всі свої кошмари, тепер знаю, чому мені так завзято снився Олег. Вони схожі в чомусь із Колом. Побиті життям, нещасні, одержимі бажанням мати те, що належить іншим. Вічно на других ролях. І лише перед слабкими можуть почуватися всесильними. А з іншими — нікчемними та дрібними. Вони наче двійники в кривому дзеркалі, спотворені, але все ж таки символізують одну сутність.

— Я люблю тебе, Сабі, — ледве чутно вимовляє чоловік і повертається до брата.

Сіл, що сидить у кріслі біля каміна, відкрито дивиться в очі Маркусові.

Я знаю чоловіка, знаю, що він не зможе підійняти руку на хворого брата. Але й мені завдати шкоди не дозволить. Він придумає щось. Обов'язково вигадає. Мені просто потрібно своєчасно це зрозуміти.

Рука на шиї починає тиснути ще сильніше, а на долоні Маркуса з'являється вогняна квітка.

Я хочу зажмуритись, відвернутися, не дивитися на сцену, що розвертається переді мною. Але розумію, що не можу відвести погляду. Серце в грудях б'ється пораненим птахом, стукає об ребра, наче хоче вирватися з грудей.

— Вибач, — каже Маркус. Тихо, майже беззвучно. І різко звертається до нас. Вогненна квітка палаючою кулею летить у мене. А за мить відчуваю, як слабшає рука на моїй шиї, й шипить від злості й болю Кол. Інстинктивно кидаюся до Маркуса.

Лише на мить ми зустрічаємося очима, а потім я падаю на підлогу, розуміючи, що в спину летить відбита Колхером вогненна куля. Тільки дотягтись до мене пекельні полум’яні язички не можуть, розбиваючись про невидиму перешкоду. З останніх сил Сільвестр виставляє щит між мною та Колом. Потім, сіпнувши мене за руку, швидко підіймає і заштовхує собі за спину, продовжуючи тримати захист.

— Не дивись, Сабі, — хрипко видавлює він.

Я навіть уявити не можу, скільки зусиль йому знадобилося, щоб стати на ноги й спорудити настільки потужний захист. Його руки тремтять, плечі напружені.

А Маркус і Кол зійшлися в сутичці. Я не бачу їх з-за широкої королівської спини, але кожен звук бою, що долинає, змушує серце злякано завмирати.

Вибухи, удари та напруга розливаються в повітрі, приголомшують. Набатом у скронях б'ється пульс. Я присідаю, не в змозі триматися на ногах, втрачаючи орієнтацію, не бачачи нічого довкола. На поділ сукні починають падати яскраво-червоні краплі. Проводжу рукою під носом, стираючи кров. Нудота хвилею підіймається стравоходом.

— Потерпи, Сабі, — кидає мені Сільвестр. — Ще трохи...

Але я не можу думати про себе. Там Маркус. Він бореться з цим безумцем. А я... я тут, ховаюсь за спиною його старшого брата і нічим не можу допомогти. Хоча й розумію, що найбільша моя допомога — це не заважати й бути в безпеці, щоб чоловік не переживав за мене і зосередився на двобої.