Розділ 23

Дні змінюються, як сторінки відривного календаря. Я ніби чую їхній тихий шурхіт. Він схожий на звуки опалого листя під ногами. Ідеш, розгрібаючи носочками чобіт пожухлі сухі листочки, а вони у відповідь тобі шепочуть невідомі секрети та таємниці.

Ох, якби вони могли мені нашептати, як не помилитися у своєму виборі, як зробити все правильно. Але вперта осінь говорить лише про красу синього неба, яскраві жовті плями листяних крон, сріблясті заморозки.

Сьогодні не вдається погуляти садом. З самого ранку мороз ударив не на жарт, і вчорашній холодний дощ нині перетворив усі садові доріжки на гладке скло.

У замку відчутно холоднішає. Каміни не справляються зі своєю роботою, і я постійно мерзну. Доводиться просити топити їх дужче. Щонайменше, у наших покоях і кімнатах короля. А ще суттєво змінити меню, додавши до списку обов'язкових страв гарячі супи, бульйони та напої. Маріл ретельно стежить, щоб гарячий чайник із водою завжди був під рукою. Такий самий гріється і в кімнатах його величності, підвішений на камінних ґратах. Рясне пиття — те, що чудово допомагає боротися з температурою, і повторення нападу ми не допускаємо.

Стан короля стабілізувався, але залишився тяжким. Різкий стрибок температури викликав судоми. Збити повністю її так і не вдалося, але принаймні тримати в прийнятних межах нам під силу.

Сильвестр не приходить до тями. Іноді щось бурмотить у маренні, кілька разів я чула, як він називав моє ім'я, але частіше в гарячковому безпам'ятстві він кличе Маркуса і Кола. Я проводжу біля його ліжка щовечора кілька годин, читаю книги, розмовляю, розповідаю якісь кумедні історії з мого дитинства. Думаю, Маркусові було б приємно дізнатися, що в такий складний момент його брат не один.

Нен також рветься на допомогу, але ми її не пускаємо. Графиню Лірой минула хвороба, але це зовсім не означає, що вона невразлива до лихоманки Аділли. Чергуємо біля ліжка хворого я, Акей та лікар. Та й поряд напохваті постійно перебуває хтось із нечисленних слуг.

З Акеєм я, звичайно ж, поговорила. Юнак від щирого серця каявся, клявся і божився, що хоч стежити за нами було його обов'язком, але вплутувати в це почуття він не планував. Просто тут втрутилася доля, гаряче серце дракона і мила краса Маріл.

Чомусь мені здається, що він не бреше, але наганяй від мене все ж таки отримує. Тепер нещасний закоханий оточує мою служницю турботою та увагою, вимолюючи прощення. Маріл дере носа, капризує і поки що прощати не збирається. Не знаю, що б я робила на її місці, і радити не беруся, але, зважаючи на все, дівчина йде правильним шляхом. Адже її неприступність тільки розбурхує затятого дракона. Єдине, що я беру на себе, — при нагоді тихо прошепотіти камердинеру на вухо, що я з ним зроблю, якщо наміри його не серйозні, а помисли не чисті. Судячи з того, як юнак блідне, моя загроза досягає мети.

Раз щоденна прогулянка садом скасовується, вирішую замість неї піти до Сільвестра. Ще вчора ми з нен обговорили меню святкової вечері — адже завтра прямо з самісінького ранку повинен вже нарешті прибути Маркус, — і зараз я повністю вільна. Сама ж графиня Лірой вважає за краще провести ці ранкові години за книгою.

Підходжу до великого дзеркала і прискіпливо оглядаю себе. Чомусь мені здається, що я помітно погладшала. Відсутність звичного бурхливого життя, мабуть, позначається на моїй фігурі. У Сільбавері я й дня не сиділа на місці, крутилася, як в'юн в ополонці. Життя в королівському палаці хоч і сповнене турбот, але все ж таки набагато спокійніше, ніж у провінції.

Обхоплюю талію долонями й засмучено закушую губу. Так і є. У поясі я стала помітно ширшою. Що скаже Маркус? Побачить, що я настільки округлилась, і розчарується в мені. Може, сьогодні спробувати відмовитись від вечері? Або чимось легким перекусити? Так, до завтра скинути всі наїдені кілограми не вийде, але хоч спокійніше почуватимуся… А то щось навіть плакати хочеться через таку дрібницю.

Рішуче киваю своєму відображенню в дзеркалі й трохи розпускаю шнурівку на сукні. Нічого, втішаю сама себе, по-новому зав'язуючи корсаж, якась пара тижнів, і я знову у формі.

Трохи заспокоївшись і пощипавши для рум'янцю бліді щоки, виходжу з кімнати й прямую до покоїв короля. Але не встигаю пройти й половини шляху, як мене зупиняє оклик нен.

— Сабіно! Дівчинко моя, — квапливо дріботить до мене, — вони приїхали! Ідемо ж! Ідемо швидше зустрічати наших хлопчиків!

Остання фраза вже лунає за моєю спиною. Я кидаюся бігти, навіть не дослухавши графиню.

Дихання грудкою застряє у горлі. Серце готове вискочити із грудей. І всі мої недавні думки про вагу та зовнішність вилітають з голови. За спиною ніби крила виростають, і здається, що я не біжу — лечу над землею.

За мить підлітаю до головного входу і вискакую на сходинки. Вогкість тут же пробирається під вовняну сукню, шукає відкриті ділянки. Шкіра миттєво вкривається мурашками. Але ще більший холод раптово оселяється в моїй душі.

Маркус, мій чоловік. Сильний. Гарний. Невимовно мужній на своєму чорному коні. Від одного погляду на такого чоловіка паморочиться в голові й підкошуються коліна. А перед ним на коні сидить дівчина. Крихка, ніжна і прекрасна. Вона лине до його грудей, дивиться довкола переляканими величезними очима і нагадує мені маленького великоокого оленя.

— Ну що за чарівне створення ця принцеса Ноель, — каже нен, що також вийшла на ґанок. — Чи не так, люба?

— Принцеса? — Онімілими губами виштовхую з себе.

У грудях стає боляче та тісно.

— Так, Ноеліні, принцеса Ханара, — підтверджує свої слова. — Сіл підписав мирний договір лише за умов, що старша дочка короля Ханара буде в нас, як запорука безпеки. Хіба Маркус тобі не говорив, навіщо вирушив на кордон?

— Ні, — хитаю головою.

Серце стискається ще сильніше. Ось у кого-кого, а в цієї Ноель така талія, що запросто обхопиш долонями. І молодість. І краса. А найголовніше — вона принцеса. Хоч і людина.