Розділ 22

— Ваша величність! — голосний окрик і стукіт у двері змушують мене підскочити від несподіванки.

Пухнастий плед спадає з плечей. Прохолодне повітря пробирається під одяг, змушує покритися мурашками шкіру.

— Ваша величність! — Поклик знову повторюється.

Я очманіло тру очі, намагаючись розглянути, де знаходжуся. Камін майже згас, кімната занурена в напівтемряву. І тільки ранішнє сіре світло трохи розсіює пітьму. Я сиджу на невеликій софі біля вікна, скрутившись від холоду в клубочок. На софі, що стоїть у королівських покоях.

Погляд злякано кидається на всі боки. Що я тут роблю? Пригадую, була на стільці, читала... Мене перенесли? Сам король? А мені снилося, що Маркус...

— Так, Акею! — відповідає його величність.

Сильвестр не звертає на мене жодної уваги, напружено чекає, коли з'явиться камердинер.

— Ваша величність! — Міледі… Ми їх узяли!

— Взяли? — Сильвестр стріляє в мене нечитаним поглядом і знову перемикає увагу на камердинера.

— Так. Обох. Як ви й припускали, — поважно киває камердинер. — Личина зі служниці ще не спала, ми поки що не знаємо, хто це. А ось посильним виявився якийсь Рунве Егет. Саме він приніс на територію палацу вибухове зілля. Таке саме, яким підривали портали.

Я, нічого не розуміючи, кліпаю очима. Вибух у Ларі я добре пам'ятаю. Як і відчуття, що в той момент охопили мене: страх, безпорадність, приголомшеність. Тільки… Тільки до чого тут палац? Невже хотіли й у королівській резиденції провернути подібне?

— Ваша величність... — нарешті подаю я голос.

Чоловіки переривають розмову і тепер уже удвох дивляться на мене.

— Треба ж. Ти, виявляється, ні до чого, — задумливо тягне монарх. — Майстерний ілюзіоніст попався.

Нервово ковтаю. Тепер стає зрозуміло, навіщо мене тут затримали. Щоправда, не зовсім… Але… Раптом згадую слова, сказані лакеєм, і від жаху забуваю як дихати. Служниця! Чи не моя?

— Де Маріл? — помертвілими губами питаю у мосьє Ваухана. — Що з нею?

Камердинер винувато опускає очі. Страх охоплює мене від маківки й до кінчиків пальців. Я відчуваю, як повільно поширюється холод по венах, наче рідкий азот, заморожуючи кожну клітину тіла.

— Все гаразд із твоєю служницею, — гмикає король.

Акей люто киває, але винним не перестає бути. На його правій щоці розповзається червона пляма.

Я сідаю прямо, остаточно скидаючи плед, розпрямляю плечі й задираю підборіддя.

— Хтось мені пояснить, що тут трапилося? — вже набридло тремтіти від страху й незнання. Тим більше, коли зрозуміла, що замішана в якихось шпигунських іграх.

— Сестричка виявилася з зубками, — виблискує очима король. — Тихонею ти мені подобалася більше. Так мило тремтіла і бентежилася.

Мої щоки спалахують, а в душі розгорається справжнісінька пожежа. Як хочеться зробити щось безрозсудне, дике. Якось помститися Сільвестру за його знущання, стерти з лиця цю криву усмішку. Але я глибоко вдихаю і відлічую секунди. Має допомогти.

Він хворий. Може, лихоманка Аділли робить його таким нестерпним. Може, вічні болі, які старанно намагається сховати. Принаймні скандалити не варто. По-перше, це викличе чергову хвилю їдких коментарів, по-друге, так можна й відповіді не отримати на свої запитання, і по-третє, я повинна бути вищою за це, все ж таки герцогиня, а не базарна торговка.

— Не сумніваюся, — таки не утримуюсь від єхидної відповіді, і вичікувально дивлюся на його величність.

Десь біля дверей тихо пирхає Акей. Король скидає брови, але ніяк не коментує. Натомість починає пояснювати причини своєї поведінки та всієї тієї інтриги, яка закрутилася навколо мене. І в міру його розповіді моє обурення зростає і зростає. І образа. І агресивність. І навіть якась прихована напівзабута гіркота: я завжди буду чужою, буду під підозрою. І з цим нічого не вдієш. Сільвестр ніколи мені не повірить.

Виявляється, про те, що хтось готує диверсію у стінах палацу, здогадувалися давно. Ще з моменту нашого прибуття. Особливо коли фігура герцогині Вейланд іноді ночами миготіла серед темних коридорів замку. Звичайно, вирішили, що я співпрацюю зі своїми одноплемінниками й мрію нашкодити королівському роду драконів. Коли Маркус відбув у справах, за мною встановили стеження.

Викликавши мене до себе і змусивши читати книгу, Сільвестр хотів перевірити, чи я насправді причетна до цих подій. Але я поводилася хоч і зніяковіло, але спокійно, вдумливо читала, а потім і зовсім заснула, сидячи на стільці. І аж ніяк не була схожа на ту, яка спізнюється на зустріч.

— Чому ви мене просто не затримали? — незрозуміло хмурюся.

— Думаєш, звістка про те, що герцогиню тримають під вартою, сприяла б зміцненню репутації роду Вейландів? Це наші сімейні справи, в яких нам розбиратися, і тільки нам, — похмуро відповідає новонабутий родич. — Та й ти не мусила здогадатися, що ми тебе розкусили. Краще уславитися божевільним, ніж злякати ворогів, перекривши тим самим канал передачі.

— І це явно не сподобалося б Маркусу. — Я копію кривувату посмішку короля.

Справді, в тому, що вмираючий брат викликав мене скрасити його останній годинник, немає нічого дивного, а ось затримання зовсім інша справа.

Сильвестр підтискає губи та обмінюється з камердинером дивними поглядами.

— Або… — Мене раптом осяює страшний здогад. — Чи Маркус знав про це? Він також мене підозрював? — шепочу я ледве чутно, тіло тремтить в ознобі. Обхоплюю себе за плечі й дивлюсь прямо у чорні очі Сільвестра. — Скажіть мені! Він знав?

— Маркус не знав, звісно, ​​— хмуриться король. — Я не дозволив би йому таким чином виявити, що його дружина — брехлива змія. Вирішив усе перевірити сам. І вже тоді надати йому незаперечні докази.

— А дружина виявилася зовсім не брехливою. — Я схиляю голову набік, уважно дивлячись у вічі Сільвестру. — І зовсім не змією... Засмутилися? — співчутливо примружуюсь, повертаючи «шпильку». — Треба ж, яка прикрість...