Розділ 21

Мабуть, моє серце зараз просто вистрибне з грудей. Ось так візьме і вистрибне, інакше для чого йому так битися об ребра. І справа зовсім не в поспіху. Справа в маленькій сухенькій старенькій бабусі, яка невблаганно, чітким розміреним кроком наближається до нашої парочки.

Кидаю скоса погляд на чоловіка і ледь не стогну від сорому. Якщо в мене такий самий скуйовджений і сяючий вигляд, здогадатися зовсім не важко, де ми так затрималися. А я ж всю дорогу в кареті намагалася привести себе до ладу, ще й старанно натягувала сукню на колінах, сподіваючись вирівняти зім'ятий поділ.

І тепер ось, стоячи на під'їзній алеї королівського палацу і втискаючись від страху в шорсткі дверцята екіпажу, з занепокоєнням дивлюся на графиню Лірою, яка нас зустрічає. Мені здається чи все мало бути навпаки?

Маркус крокує назустріч, захоплюючи мене за собою і позбавляючи безмовної підтримки у вигляді екіпажу. Ноги відразу підкошуються. На щастя, мода на довгі сукні не дозволяє нікому побачити, як тремтять мої коліна.

— Леді Лірой, — схиляється чоловік, щойно графиня опиняється в межах досяжності, і, взявши тендітну руку старенької, відкарбовує на тильній стороні церемонний поцілунок.

— Маркусе, мій хлопчику, — пирхає бабуся. — Відколи ж я для тебе леді Лірой? Це мене повинен мучити склероз. А тобі слід пам'ятати, як до мене треба звертатися «нен»!

— У мене язик не повертається таку чарівну жінку називати «нен», — хитро посміхається Маркус.

— Ох, і підлабузник же ти, мій любий! — знову пирхає графиня, але рум'янець на щоках явно вказує, що комплімент їй припав до смаку. — А ти дитя, мабуть, Сабіна? — погляд її неймовірних помаранчевих очей спрямовується на мене. Тепер зрозуміло, звідки Маркус має талант до таких проникливих поглядів. Здається, леді Лірой читає мене, наче відкриту книгу.

— Так, леді, — тихо відповідаю я і присідаю у кніксені, вітаючи родичку чоловіка.

По мені ще раз пробігається чіпкий погляд бабусі, змусивши занервувати.

— Вона неймовірно гарненька, Маре! — нарешті вигукує, повертаючись до Маркуса.

Дихання завмирає в грудях, лоскоче бульбашками. Здивовано кліпаю очима. Це означає, що їй сподобалася?

— Вона прекрасна, — чоловік усміхається у відповідь, обіймаючи мене за плечі й пригортаючи до себе.

— Ласкаво просимо у сім'ю, люба. — Несподівано бабуся Маркуса бере мене за обидві руки й цілує в щоки. Легенько, ледь відчутно, як заведено у вищому світі.

— Дякую, леді Лірой, — зніяковіло опускаю вії. Стає трохи незручно. Я ніколи не знаю, як треба поводитись у подібних ситуаціях.

— Ох, люба, для тебе я нен, запам'ятай. Тільки нен, — усміхається ця ексцентрична дракониця. — Сподіваюся, на відміну від мого забудькуватого онука, ти склерозом не страждаєш і теж називатимеш мене бабусею, — не втрачає можливості вколоти Маркуса леді Лірою. — Ніколи не розуміла своїх подруг, які соромляться віку. Це ж так чудово бути бабусею. До того ж усі свої вибрики легко можна списати на старечі нездужання, — хитро підморгує вона.

— Вибач, ми трохи затрималися на прогулянці. Не встежили за часом, — покаянно опускає голову нестерпний дракон, кидаючи на мене лукаві погляди, від яких усе всередині відгукується солодкою знемогою.

— І чи не краса твоєї милої дружини і є причиною затримки?

Графиня звичним жестом бере Маркуса під руку з іншого боку, і ми всі разом підіймаємося сходами до головного входу.

Кидаю на Маркуса промовистий погляд, але той лише хитро посміхається.

— Я була у Сіла, — раптово стає серйозною графиня. — Маре, скільки йому дають лікарі?

— Нен, навіщо? — невдоволено стискає губи Маркус. — Хвороба може перекинутися на тебе.

— Сіл лаявся теж, — махає вільною рукою старенька. — Але ви обидва забуваєте, що маю свою голову на плечах. До того ж мені набридло сидіти під замком! Набридло доглядати за цими дурними трояндами, коли у моїх хлопчиків такі проблеми.

— Нен ...

— Маркус Ізанора Вейланд! — Графиня різко зупиняється і дивиться прямо йому в очі, високо задерши гостре підборіддя. — Поспішаю нагадати, що я досить пожила на світі й досягла того поважного віку, в якому цілком спроможна приймати виважені рішення. А тепер я хочу закрити цю тему. До того ж час обідати, гадаю. А нам усім треба освіжитися перед трапезою, — дракониця рішуче переводить розмову на іншу тему, давши зрозуміти, що її рішення не зміниться. — Мила, — тепер вона кидає трохи винний погляд на мене. Ми вже підіймаємося широкими сходами палацу, що веде в житлове крило. — Ти не образишся, що я взяла на себе за звичкою обов'язок господині та обговорила меню обіду. Вас довго не було, а я сумувала.

— Ні, що ви! — здивовано говорю. Такі обов'язки тут на мене не покладали, дякувати Богу. Схоже, з усім справлялася економка, чи хтось тут замість неї…

— От і відмінно! — потирає сухенькі долоні бабуся. — Думаю, ми весело проведемо час разом, поки цей шибайголова десь хитатиметься.

— Не хитатиметься, а виконуватиме доручення Сіла — хмуриться Маркус.

— Я ж говорю, хитатиметься! — пирхає графиня. І, кинувши нам наостанок: «Побачимося за обідом», гордо йде в напрямку гостьових покоїв.

— Я ж казав — ти сподобаєшся їй, — шепоче на вухо Маркус. — Нен бачить наскрізь. А ти в мене диво! Таку неможливо не полюбити.

Підкидаю здивований погляд. Полюбити? Він сказав "полюбити"? Але Маркус уже не дивиться на мене, і прочитати на його обличчі відлуння сказаного в мене не виходить.

***

Обід відбувається у невимушеній обстановці. Мила сімейна трапеза. Нен розважає нас розповідями про свою бурхливу молодість, я уважно слухаю, щиро насолоджуючись розмовою. Та й Маркусу, схоже, до смаку спілкування з дорогою бабусею. Ми намагаємось вдавати, що все нормально, уникаємо згадок про хворобу Сільвестра та про війну, яка, хоч і вже завершилася, але немає гарантій, що не розгориться знову. Сімейна ідилія. Майже. Хоча, якщо чесно, мені навіть така ілюзія до душі. Десь глибоко всередині розливається тягучою патокою умиротворення та спокій. Нарешті в цьому похмурому, холодному склепі, який називається королівським палацом, я почуваюся майже як удома.