Розділ 20

У напівтемній кімнаті задушливою імлою розливається гострий застояний запах хвороби, запах тліну, смерті й безнадійності. Чоловік, що лежить на ліжку, здається вдвічі старшим, ніж має бути. На лобі блищить гарячковий піт, шкіра біля скронь покрита чорним, глянсовим, немов округлі камінці оніксу, висипом. Такі ж папули покривають і тильний бік долонь, що лежать поверх вишитого яскравими візерунками шовкового покривала.

— Це вона? — хрипить король Сильвестр, ледве підводячи голову. Сиве довге волосся відкидається назад, лягаючи сіруватими бурульками на яскраво-золотисту наволочку. І від цього різкого контрасту кольорів стає моторошно і тужливо — життя і смерть… — Якась хирлява, Маре, — хмуриться його величність. — Спадкоємця твого виносити зможе?

Його надзвичайно живі, попри хворобу, чорні очі, що горять гарячковим вогнем, проходять по мені. Мимоволі відступаю на крок назад, насилу стримуючи бажання сховатися за спину Маркуса. З цих очей, здається, дивиться сама смерть, вишукує чергову жертву.

— Сіл, — застережливо гарчить мій чоловік.

Король суворо підтискає губи, але випади в мій бік припиняє.

— Підійди ближче! — Наказує.

Я нерішуче дивлюсь на Маркуса. Підходити не хочеться, але це наказ його величності. Чи повинна я…

Замість мене підходить ближче чоловік, я за його широкою спиною.

— Принцеса… — крекче ледве чутно. — Доведеться тобі викручуватися, — з губ хворого зривається чи то кашель, чи сміх.

Я переводжу погляд з одного чоловіка на іншого, акуратно визираючи зі свого сховку.

— Сабіна моя дружина. І крапка! Ти сам чудово знаєш, що вінцю чинити опір неможливо, — з натиском вимовляє чоловік.

Король стомлено прикриває очі, чи погоджуючись з братом, чи спростовуючи. У мене ж у серці поселяється гидка голочка розпачу. Вінцю чинити опір не можна, а якби можна було? Вся тендітна ілюзія кохання руйнується як картковий будиночок. Але ж не звинувачувати в цьому Маркуса. Він мені нічого не обіцяв, не приховував своїх почуттів, не обманював. Це я сама наївно почала вірити, що між нами щось більше, ніж обов'язок.

— У тебе доба. Потім на кордон, — цідить крізь зуби, так і не розплющивши очі.

— Я пам'ятаю, — у такому ж тоні відповідає чоловік. — Ми йдемо. Ти познайомився з моєю дружиною. Увечері зайду ще. Один…

Сухі, беземоційні слова падають сипким піском у тиші кімнати.

Маркус розвертається і захоплює мене до дверей. Але палаючі пальці короля Сильвестра якимось чином перехоплюють моє зап'ястя, утримуючи на місці. Я навіть не встигаю нічого збагнути, як опиняюся схиленою до самого вуха монарха.

— Подивимося… наскільки тобі під силу… тягар влади, — хрипить. — Ти ж цього хотіла…

Я не встигаю нічого відповісти, як знову опиняюся за спиною Маркуса. Навряд чи він чув, що шепотів мені на вухо король Сільвестр, але очі його метають блискавки.

— Сил! Ти знаєш правила… — карбує він.

— Знаю… Але я й так умираю. Бажаєш прискорити процес? — кривиться Сильвестр, показуючи великі трохи жовтуваті зуби.

На обличчі Маркуса грають жовна. Він мовчить. Король також. Хоча мене не залишає відчуття, що їхня розмова триває. Тільки подумки…

З полегшенням зітхаю, коли ми покидаємо цей задушливий склеп ще живого дракона. На обличчі чоловіка застигла непроникна маска. Та й мені трохи моторошно від цього візиту. На душі неспокійно. Слова його величності зачіпають сильніше, ніж хотілося б. Втім, він думає так само як і Маркус спочатку. Історія зі стародавнім артефактом, що випадково потрапив мені в руки, виглядає неправдоподібно. І навіть якщо повірити, що я з іншого світу і знати не знала про подібні магічні виверти, то це зовсім не виключає мої меркантильні інтереси щодо Маркуса. Сильвестр захищає брата та королівство…

Тихенько зітхаю, намагаючись, щоб Маркус не помітив мій настрій. Але чоловік все одно розуміє, що від райдужних емоцій, з якими я прокинулася, не залишилося і сліду. Він відразу бере мене за руку і злегка стискає похололі від хвилювання пальці.

— Не варто було тебе до нього вести… — стискає губи, уводячи мене все далі й далі коридором. — Я не знав, що він тебе так сприйме.

— Його можна зрозуміти, —  підкреслено байдуже знизую плечима. — Згадай себе. Думаю, так я виглядаю в очах не тільки його величності, а і всього Ньєлокара.

Не дивлюсь на чоловіка. Тільки вперед. І лише відчуваю, як його рука ще сильніше стискає мою.

Чесно кажучи, після того, що сталося, нікуди їхати не хочеться, ніби з мене викачали добрячу таку порцію енергії, і тепер я сама собі нагадую кульку, що здулася.

Але Маркус невблаганно веде мене палацом. І нарешті темні, навислі наді мною склепіння галерей з їхньою задушливою помпезною атмосферою залишаються позаду. Дихати стає легше, вільніше, простіше… Золота клітка — ось що це таке! Невже хтось з доброї волі бажає замкнути себе в подібній в'язниці? Невже його величність Сільвестр може вважати, що мене приваблюють світські обов'язки, інтриги та плітки, тихі підкилимні війни знатних родів… Тим більше зараз, коли я так добре почуваюся на своєму місці, щасливою та навіть вдячною долі за те, що вона вклала мені до рук той вінець.

— Я хотів показати тобі найцікавіші пам'ятки нашого міста, — порушує тишу Маркус, коли ми, вже вийшовши із замку, стоїмо перед каретою. — Але подумав… краще зараз відвезти тебе в інше місце. А визначні пам'ятки оглянемо пізніше, — видає він, допомагаючи мені підійнятися на сходинку екіпажу.

Підводжу на нього здивований погляд. Цікаво, що задумав мій непередбачуваний чоловік.

Цікавість з'їдає мене весь час, поки влаштовуюсь на м'якому сидінні екіпажу, зніяковіло розправляю оксамитову темно-вишневу спідницю, розстібаю верхні ґудзики теплого, підбитого хутром плаща і стріляю очима на всі боки в очікуванні, коли й Маркус займе місце. І лише після того, як чоловік сідає, розумію, що це був дуже спритний і хитрий трюк, щоб відволікти мене від похмурих думок після відвідин його величності.