Розділ 18

Не знаю, чи снилося мені цієї ночі щось ще, чи цей кошмар був єдиним. Але коли я прокидаюся, перед очима ще деякий час бовваніє образ мого чоловічого alter ego, що закликає до тиші.

У віщі сни я не вірила ніколи, швидше за все, воліла думати, що так проявляються в підсвідомості деякі факти, непомітні деталі, внутрішні переживання, про які ми не підозрюємо, коли не спимо.

Ось і зараз, втупившись поглядом у вікно, аналізую події, що примарились. Може, так вплинули слова Маркуса про те, що я сама винна у падінні зі сходів? Все ж таки сильно вони мене образили. Або я сприймаю сам Сільбавер та його мешканців як частину себе, яка зрадила і зазіхнула на моє життя…

Знову купа запитань, жодної відповіді. Зате фізично вже почуваюся нормально, не болить ні голова, ні забитий при падінні бік. Сонце весело світить у вікно, проганяючи уривки нічних кошмарів. Чоловіка вже й слід простиг, лише пом'ята подушка вказує на те, що ми спали разом. І цей спогад миттю забарвлює мої щоки задоволеним рум'янцем, а між ніг починає солодко нити. Хто б міг подумати, що подружній обов'язок може бути таким приємним?

Поривчасте зітхання виривається з грудей. Цікаво, а Маркусу було зі мною так само добре? Раптом йому не сподобалось? Напевно, раніше у нього були жінки набагато просунутіші в подібному мистецтві.

Знову в душі підіймає потворну голову бридка змія ревнощів. Я навіть не одразу помічаю, як нервово стискаю кулаки. Силою волі змушую себе розтиснути їх і сховати глибоко в душі нав'язливі ірраціональні думки. Що було до мене, зовсім не має значення. Нерозумно сподіватися, що зрілий чоловік не матиме за плечима минулого, і ще дурніше до цього минулого ревнувати. Тим більше, що пов'язав нас випадок, а не взаємне бажання бути разом.

Відкидаю ковдру, спускаю босі ступні на підлогу та встаю з ліжка. Досить уже відпочивати і мусолити похмурі думи, плекаючи та підгодовуючи й так не скривджених життям внутрішніх тарганів.

Одяг я знаходжу у вбиральні й одягаюся самостійно, так і не дочекавшись покоївки. Сором'язливо згрібаю простирадло зі слідами того, чим ми займалися вночі, — якось не дуже хочеться, щоб хтось здогадався про мій перший досвід. Нехай краще гадають, що ми давно разом, це хоча б не викличе підозри. На жіночі дні плями не спишеш, вони були в мене нещодавно, і навряд чи хтось повірить, що почалися знову.

Замок пустельний, як у моєму сні. Ніхто на шляху не трапляється, і я можу безперешкодно віднести білизну до пральні й засунути між іншими брудними простирадлами. А також взяти чисту та застелити. Тільки ж куди всі поділися?

Знову спускаюся вниз і, минаючи загальну залу, опиняюся біля дверей кухні. За нею, на щастя, чується звичний і такий милий серцю шум. Нетерпляче штовхаю дерев'яну стулку й опиняюся у вирі жвавої суєти та гомону.

— Міледі, — першою мене помічає Ферджа. — Як ви себе почуваєте? Ми так хвилювалися, хоча лікар і запевнив, що вам нічого не загрожує.

— Ох, леді Сабіно, — притискає руки до грудей Табея. — Як же вийшло?

Рабан, той зовсім з усією своєю дитячою безпосередністю втикається мені в живіт, обхопивши руками за талію.

Інші підтягуються теж, весело гомонячи, вітаючись, цікавлячись моїм здоров'ям. І я дивлюся в їхні обличчя, такі чесні, відкриті, нехитрі, і не можу повірити, що десь серед них міг причаїтися зрадник.

Мою відмову снідати в залі сприймають зі звичними емоціями. Стіл накривають тут, пропонуючи легкий перекус. З'ясувалося, що проспала я майже до полудня і скоро вже подаватимуть обід. Пізній сніданок мені приправляють свіжими плітками та новинами.

Маркус, як виявилося, за той час, поки я валялася в ліжку, розвинув бурхливу діяльність. Дах фабрики вже перекривають, допитано свідків пожежі й тих, на кого могла впасти підозра, затримано ймовірних винних…

— Його світлість, — театральним шепотом заявляє Джад, — навіть допитував нас. Опитав усіх, хто був у замку, чи не бачили ми когось незнайомого.

— Або знайомого, — підтакує Ферджа. — Але того, хто не має бути тут.

— І навіщо це йому? Невже когось із нас підозрював? — знизує плечима Тебея.

Мій погляд бігає від однієї служниці до іншої. Я-то добре знаю, що опитував Маркус не через пожежу. Зовсім інше цікавило мого завзятого чоловіка.

— І що ж? — підіймаю брови. — Бачили когось…

Жінки синхронно мотають головами.

— Але, — раптово порушує мовчання Джад, — я чула...

— Чула? — Перепитую.

Чашка з трав'яним відваром, затиснута в долонях, давно вже охолола. Я і забула про напій, з цікавістю слухаючи жіночу балаканину.

— Так, — киває служниця. — І його світлість розповів. Ми… — Тут оповідачка зніяковіло замовкає та опускає вії. Мені відчайдушно хочеться поквапити її, але я стримуюсь, розуміючи, що в таких випадках тиснути не варто. — Ми… Я і Ленз… Ми…

— Милувалися вони біля стайні, — не витримує Тебея. — Скоро весілля справлятимемо, поки пузо на ніс не полізло.

Джад спалахує, смагляві щоки червоніють, як стигла малина.

— Так ось… — веде далі. Видно новина насправді дуже важлива. — Ленз сказав, що бачив на святі нашого колишнього керуючого.

— Месьє Дедеріка? — Уточнюю я.

Але дівчина заперечливо мотає головою.

— Тея Спіро ...

Ох, нічого собі! Мабуть, мій сон у руку… Тільки як таке могло статися? Адже Спіро — це я… Щоправда, знають цю деталь лише троє, ну, ще староста здогадується.

— А здавався таким чудовим хлопцем… — похмуро додає Ферджа.

Жінки згодні й трохи тужливо зітхають, я червонію.

— Кажуть, — хрипким шепотом починає Тебея, — що міцно він вас, міледі, любив. А тут чоловік приїхав. Мабуть, ревнощі зіграли, тим більше що ви його звільнили. Ось і помстився…

Погляди моїх співрозмовниць красномовніші нікуди, видно, не тільки Табеї ця дурість спала на думку.

— Помиляєтесь, — намагаюся обілити ім'я нещасного керуючого. — Месьє Спіро не відчував до мене й краплини тих романтичних почуттів, які ви йому приписуєте.