Розділ 17

Темрява перед очима розчиняється поступово. Мов чорний їдкий дим розганяється свіжим прохолодним вітром. Смоляниста пелена стоншується, стає світлішою і світлішою, поки не перетворюється на неясні сіруваті тіні. Вони миготять перед очима, заважаючи роздивитись того, хто схилився наді мною.

— Сабі, як ти почуваєшся? — голос Маркуса звучить наче здалеку.

Наосліп намацую руку чоловіка і міцно стискаю.

— Нормально, — хрипко відповідаю, часто-часто моргаючи. Потроху зір повертається, предмети починають набувати своїх звичних обрисів і кольорів. — Я впала?

Зосереджено морщу лоба, намагаючись згадати останні події. Сходинки, що заважають бігти поділ сукні, черевик, що звалився з ноги... І темрява... А бігла я до Маркуса. Тому що він… він… Пожежа!

Остання думка змушує підскочити на ліжку. Скроню прострілює гострий біль.

— Маркусе, що з фабрикою? — запитую, задихаючись від страху.

— Все добре з фабрикою, — хмуриться чоловік, наполегливо намагаючись вкласти мене назад. — Тобі про себе треба думати, а не про фабрику. Бачиш, до чого це все призводить.

— До чого? — підозріло примружуюся. Щось мені не дуже подобається його погляд.

— Ти неуважна! І могла зламати собі шию! — цідить крізь зуби.

Не вірю своїм вухам. Він тільки-що звинуватив мене в тому, що я впала? Серйозно?

Біль відступає, даючи місце холодній люті та пекучій образі. Взагалі заведено шкодувати хворих, турбуватися про них, але ... мабуть, не у світі Маркуса Вейланда.

— То що там із фабрикою? — з натиском повторюю запитання, намагаючись зробити голос якнайхолоднішим. Нема чого показувати йому, наскільки зачепив мене цей закид.

Очі чоловіка спалахують роздратуванням.

— Згорів дах. На верстатах були захисні артефакти. Нитки та рулони з тканинами теж не постраждали. Жертв немає, — карбує він.

Від серця трохи відлягає. Але його тон ... Від такого я вже явно відвикла. Говорить зі мною так, як тоді, на початку нашого знайомства. Холодно. Відсторонено. Байдуже... Не думала, що мене це так зачепить... Але ж зачепило. І дуже.

Адже, каюся, останнім часом у голову почали приходити райдужні сопливі мрії про хороше майбутнє… Даремно, як видно…

— Сабіно, — привертає мою увагу чоловік. — Не мовчи. Що ти вже собі надумала?

Мовчки хитаю головою. Знаю, що поводжуся як примхлива панночка, але нічого не можу вдіяти. Куди подівся мій раціональний холодний розум? Все ж таки варто визнати, що я була вельми самовпевненою, коли стверджувала, що зумію вберегти розум від рожевої вати закоханості.

— Сабіно! — повторює чоловік. Голос звучить суворо та трохи загрозливо. Йому явно не подобається, що я замкнулася і надулась як миша на крупу.

— Маркусе? — невинно підіймаю брови. Ні, ну мусить він здогадатися, що було не так. Ну хоч колись.

— Ти хоч уявляєш, скільки я встиг передумати, коли побачив тебе біля підніжжя сходів? — миттєво спалахує він. — І калюжу крові під твоєю головою… І поки пульс намацував у тебе на шиї… Поки ніс тебе до кімнати… Поки чекав на лікаря…

Кожна фраза падає, як камінь. Уривчасто. Різко.

Стає соромно. Мабуть, я все-таки неправа…

— На щастя, у тебе лише невеликий забій, жодного перелому, а рана не глибока, — веде далі чоловік. — Але все могло обернутися інакше, набагато гірше. І так, мене засмучує, що це сталося через твою неуважність. Люди дуже тендітні істоти, потрібно зовсім небагато зусиль, щоб переламати ваші кістки. А ти… Ти навіть не намагаєшся бути обережною!

— Я намагаюся, — примирливо говорю, нарешті розуміючи, що його злість продиктована занепокоєнням. Він насправді переживає, і зовсім йому не байдуже. — Просто я не можу жити під скляним ковпаком, Маркусе. І нічого не сталося. Значить, я міцніша, ніж ти думаєш…

Дракон глибоко зітхає із приреченим виглядом. Мабуть, думає, що дісталася йому за дружину справжнісінька кара небесна.

— Це була випадковість… Сходинки слизькі, мабуть, вода… Або жир для ламп, — намагаюсь обдурити його. А то, бачу, дай йому волю, і він зовсім запроторить мене до кімнати й носа заборонить на вулицю висовувати. Чоловік, зважаючи на все, схильний впадати в крайнощі. То я йому байдужа, то трясеться наді мною як кощій над золотом...

— Сабіно… я просто прошу тебе! — тихо промовляє він.

А ось про що просить, я так і не встигаю почути. Лунає обережний стукіт у двері.

— Ваша світлість… Міледі… — на порозі з'являється начальник замкового гарнізону Гоззо Пот. — Ми тут дещо виявили.

— Що? — скидаюся я.

Очевидно, щось важливе. Інакше месьє Пот не насмілився б нас турбувати в особистих покоях.

— Зараз підійду, Пот, — заявляє Маркус, натякаючи, що ця інформація не для моїх вух.

— Це про пожежу, Маркусе, — хапаю за руку чоловіка. — Я маю право знати. Це моя фабрика! Я стільки працювала, щоб вона стала успішною, і не у ваших правах щось приховувати від мене!

— Ні, Сабіно, — заспокійливо погладжує мене по долоні чоловік. Минулий головний біль знову повертається.

— А щодо чого? — невдоволено хмурюся. — Що зараз може бути важливішим?

— Ти, — невдоволеним тоном вимовляє дракон. — І ти знову забула про себе.

— Я? Чому я? — здивовано округляю очі. — Що може бути про мене? Про моє падіння? Але це випадковість. Чи ні?

У серці закрадається холодок підозри.

— Не випадковість? — ледве чутно шепочу.

Чоловік поглядає на начальника гарнізону і ледь помітно киває.

— Хтось розлив на сходах олію, — повідомляє мосьє Пот.

— Від світильників… — помертвілим голосом починаю я. Думати про те, що хтось навмисне хотів, щоб я впала, страшно.

— Ні. Харчову. На кухні взяли… — розбиває мої надії стражник. — Ту, що ви наказали на пробу зробити з анарту…

Я не хочу вірити цим словам. Просто не хочу. І не можу.

Хоч спочатку жителі й сприйняли мене неохоче, але зараз все налагодилося. Думки про те, що серед цих прекрасних доброзичливих драконів причаївся той, хто хоче мене вбити, викликають нервове тремтіння.