Розділ 14

Очі розплющуються самі собою. Перші миті не розумію, де опинилася. Здається, ще кілька хвилин тому була разом із Маркусом у залі. Мабуть, заснула, стомлена пережитими спогадами, у чоловіка на колінах, і він уклав мене в ліжко.

Сором заливає обличчя, коли згадую нашу розмову. Це ж треба було так розпустити нюні! Прямо як дитя мале... Ось навіщо йому бачити мене такою? Навіщо знати, що я пережила? Потрібно було просто спокійно розповісти про все, а не влаштовувати істерику. І не вивалювати все упереміш зі сльозами та риданнями. Адже чоловіки не виносять жіночих сліз. Та й що, власне, хорошого від того, що я виговорилася? Він дізнався, яка я істеричка, а я поставила себе в незручне становище і піддала сумнівам свою розважливість і холодність. Тепер мені нізащо не довести, що я можу взяти на себе обов'язки як чоловік і не піддаватися емоціям.

Від досади хочеться закричати й чимось кинути у стіну. Але я можу тільки закопатись носом у подушку і приглушено застогнати. Так, щоби ніхто не чув.

Коли до кімнати обережно заходить Маріл, я вже майже спокійна. Дівчина сяє ясними очима, і усмішка у неї найщиріша. Не варто псувати настрій цій невинній дитині своєю кислою фізіономією.

— Доброго ранку, міледі, — присідає і, дочекавшись мого привітання, крокує до вікна та відкриває штори, впускаючи в спальню яскраве сонячне світло.

— Маріл, а котра година? — дивлюсь на блідо-золотисті смужки променів на ворсистому килимі.

— Вже майже опівдні, міледі, — опускає вії. — Його світлість велів вас не будити.

Я підстрибую на ліжку як ужалена. Нічого собі я проспала! А як моя робота? Фабрика?

Сьогодні мали останню партію рівниці випрясти та спробувати нову схему плетіння ниток… А ще й майстер Фулько! Він же вранці мав приїхати. Його з учнями зустріти потрібно, поселити, обговорити умови співробітництва та підписати контракт.

Зі стогоном валюсь назад на подушку. Ти, Сабіно, не тільки плакса, а ще й безвідповідальна телиця з курячим мозком!

— Міледі, його світлість уже все зробив, — тихо каже Маріл, забираючи в мене ковдру, якою я накрилася з головою. — Майстра Фулько поселено і всім забезпечено, як і його підручних. Фанні та Віта приготували будинок вдови Лумані для них. Оділа перевірила роботу жінок і залишилася задоволеною.

Хапаюся руками за голову. Бути настільки безвідповідальною я не звикла.

— На фабриці на вас чекають не раніше ніж за годину, — продовжує мене заспокоювати вірна служниця. — А його світлість уже переговорив із майстром, обговорив деталі контракту. Але без вас вирішили не підписувати.

Кидаю недовірливий погляд на дівчину й обережно сідаю. Не віриться, що після почутого, враження чоловіка про мене не змінилося. І репутація, яку я так важко заробляла, залишилася при мені. Але якщо це не так, то навіщо тоді чекати на мене?

Необхідно якнайшвидше розібратися в ситуації, а не терзати себе сумнівами. Мені моя розхитана психіка дорога.

Швидко біжу в умивальну кімнату і після гігієнічних процедур поспішно берусь до сніданку. Миска з вівсянкою, яку я терпіти не можу, пустіє за секунду. А я навіть і не помічаю гидкого присмаку зненавидженої каші. Годувати зі свого столу Маріл вже немає потреби. На щастя, продовольства у нас вистачає не тільки для найнеобхідніших страв, а й на деякі вишукування та ласощі, не кажучи вже про харчування слуг.

Маріл дивиться широко розплющеними очима, дивуючись моєму сьогоднішньому апетиту.

— Де вони? — питаю, зробивши останній ковток чаю.

— У кабінеті, — шепоче камеристка.

Схоплююсь з-за столу і кидаюся до дверей, але в останній момент різко гальмую, мало не врізавшись носом в одвірок. Як же я така скуйовджена постану перед чоловіками? Попри вчорашні події, я, як і раніше, герцогиня та господиня замку. І потрібно цьому статусу відповідати.

Повільно повертаюсь і дивлюся на Маріл.

— Принеси ту нову сукню, яку ви з Оділою шили для мене на свято Прощання.

— Але, міледі, вона ще не зовсім готова, — округляє очі камеристка.

— Ми маємо час, щоб усе доробити, — впевнено заявляю. — А мені сьогодні треба бути на висоті.

Маріл миттєво розуміє мене та згідно киває, й кидається до гардероба.

Насправді свято Прощання через тиждень, і нам залишилося лише підвернути поділ вбрання. З цим можна впоратися і за кілька хвилин. А ось враження на майстра і, чого вже тут таїти, на Маркуса потрібно зробити найкраще. Особливо на Маркуса. Після моїх чоловічих костюмів, хвороби та істерики я просто зобов'язана показати, що від замухришки не залишилося й сліду. Тим паче після вчорашніх подій. Чоловік повинен побачити в мені дружину і герцогиню, а не дивакувату, жалюгідну знайду.

***

Зелений оксамит струменить, ловлячи відблиски світильників. Сукня сидить як влита, але це й не дивно. І в Оділи, і у Маріл просто дивовижний талант до шиття.

Із задоволенням верчуся перед дзеркалом. Розкльошена спідниця дзвоном здувається навколо ніг. Підбираю руками волосся, вирішуючи — залишити його розпущеним, закріпивши кілька прядок шпилькою на маківці, або зробити високу зачіску, відкривши лінію шиї.

— Міледі, я нещодавно таку зачіску підглянула, — подає голос Маріл. — Думаю, вона вам буде вельми до лиця.

Очі служниці горять захопленим передчуттям.

— І де ж ти підглянула її? — Здивовано цікавлюсь.

У замку і Сільбі жінки особливо не морочилися з укладанням, віддаючи перевагу простій косі або закручені навколо голови.

— А ми колись у Лар на ярмарок їздили, — починає вона, посадивши мене на стілець навпроти дзеркала, — я бачила в однієї леді. Вона, мабуть, була проїздом. Тому що карета вся позолотою виблискувала, лакована. Аж на сонці блищала. І коні, цілих чотири. Чорні, випещені, підібрані як напоказ.

— А зачіска? — знаходжу відображення очей Маріл у сріблястій поверхні дзеркала. — У коней була?

Дівчина пирхає, подавившись смішком.

— Ні, що ви. У леді. Вона на кілька хвилин виглянула у вікно, а я й побачила, — пояснює служниця, проводячи по волоссю дерев'яним гребенем.