Розділ 13

Тільки хто мені дасть подумати?

Раніше я навіть не уявляла, що у знатних леді стільки турбот та клопоту. Хоча, якщо замислитися, то читала, що дівчаток змалку вчили керувати маєтком, розбиратися у стравах, готувати, варити мило, робити свічки, шити, в'язати, ткати… І таке інше. За часів середньовіччя навіть панам жилося несолодко. Кожнісінький день був наповнений клопотами та обов'язками. А вже про простих селян і нема чого говорити.

Не скажу, що мені не подобається моє нове життя. Так, доводиться часом натрапляти на труднощі, брати на плечі величезну відповідальність і працювати, працювати, не покладаючи рук. Але прямо зараз, стоячи посеред кухні й віддаючи розпорядження щодо вечері, я можу точно сказати, це мені до душі. Не знаю, Божий промисел це чи виверт долі, але саме тут, у Сільбавері, почуваюся на своєму місці. Вперше, мабуть, за все життя.

Ця раптова думка настільки окрилює і надихає, що я, захопившись, не помічаю, як у вечірньому меню з'являються нові страви, і звичайна трапеза перетворюється на святкову вечерю. Але, подумавши, вирішую нічого не міняти. Може, роздобрівши від гарної їжі й втративши пильність, чоловік стане більш балакучим, ніж зазвичай. І поступливим теж.

Адже вивідати мені хочеться чимало — починаючи зі стратегії нашого спільного майбутнього загалом і закінчуючи його планами на найближчі кілька днів зокрема. Повинні ж вони в нього змінитися через те, що мій організм влаштував незапланований бойкот і трохи зрушив у часі роботу над спадкоємцем. Та й загалом не завадило б з'ясувати, чого від мене хоче цей дракон. Раніше його поведінка цілком собі вписувалася в рамки мого розуміння, а зараз категорично ні. От яка його муха вкусила?

Як не крути, а до мене не доходить, навіщо йому спокушати ненависну дружину. Ми дорослі люди й, певна річ, могли б домовитися, не граючи один з одним у підліткові забави. Може, варто донести до нього цю слушну думку?

Так і бути, близькість з чоловіком якось перетерплю… Куди дітися? Ні, можна, звичайно, стати в позу, надіти пояс вірності, ключі викинути в замковий рів і гордо заявити: «Не для тебе мама квіточку ростила!» Але це ж інфантилізм якийсь. Чого я доб'юся? Він все одно візьме те, що йому належить по праву. За нинішніми законами це прямий мій обов'язок, і примус до близькості в нашому випадку не вважається згвалтуванням. На дворі ж не двадцять перше століття. Тут і їжаку зрозуміло, що рано чи пізно доведеться розділити з ним ліжко. Тим паче, що я й сама хочу малюка. Але спершу нехай почне до мене ставитися як до особистості, а не до знаряддя для досягнення власних цілей. Оце мені під силу.

А тішити себе надією, що Маркус якимось дивом закохається в мене і, захлинаючись від захоплення та пристрасті, впаде до ніг, не збираюся. Тим більше, що і я його не люблю. Але краще так, ніж як у колишньому шлюбі, коли розбивають серце, втоптують у бруд, вивертають навиворіт твої почуття і маніпулюють... Вже якось обійдусь. Вважаю за краще замість любові повагу, співпрацю і ясний погляд на спільні проблеми. А кохання… Напевно, я просто вже розучилася кохати. Не зможу. І не хочу. Хіба що дитинку любити буду.

При думці про своє власне маля в грудях теплішає. Гірка образа розчиняється, немов цукор у гарячому кухлі з чаєм, залишаючи після себе лише легкий післясмак. Як це бути мамою? Адже саме це мене чекає найближчим часом.

Мимоволі згадується моя власна мати. Ласкава, добра і найкраща у світі. Чи можу я бути такою? Чи зможу віддавати себе всю малюкові, як це робили мої батьки? Від Маркуса я навряд чи дочекаюсь хоч якихось почуттів. Зважаючи на все, у батьків тут лише одна місія — зачати. А раптом і в мене не прокинеться той горезвісний материнський інстинкт? Раптом, дивлячись на маленьку зморщену грудочку, я нічого крім холоду в грудях не відчую? Раптом Олег мене настільки відучив любити, що я взагалі це на почуття більше не здатна.

Тілом пробігає тремтіння. Обхоплюю себе руками й дивлюся у вікно, що виходить у двір. Якраз Пак саме мете подвір'я, а поруч крутиться напохваті її молодший синочок. Тут усі з пелюшок звичні до роботи, не те що в наш час.

Заворожено спостерігаю, як ласкаво мати щось пояснює малюкові, як той уважно її слухає, зворушливо киває світловолосою кучерявою голівкою і починає зосереджено збирати віником сміття, й мене охоплює тривога. Неодноразово доводилося читати у тому, що аристократи своїх дітей віддавали на виховання до іншої сім'ї. А як і Маркус так захоче? Якщо він вирішить забрати у мене дитину та віддати комусь?

Мимоволі рука опускається на живіт, м'язи всередині скручуються у болісний вузол. Ні, не віддам своє дитя, не дозволю чужим людям стати для нього сім'єю. Нехай робить зі мною, що хоче, кістками ляжу, але не дозволю.

Смішно, дитини ще й близько немає, а я накрутила себе не на жарт. Схоже, розмова у нас із чоловіком намічається довга й серйозна… Не завадило б окремі питання взагалі виписати в блокнот.

— Міледі, накривати на стіл? — смикає мене за рукав Ферджа, виводячи із задуму. — У нас уже все готове.

— Так, Ферджо, кажи, щоб накривали, — киваю я і витираю долоні, що спітніли, об спідницю. Відчуваю — буде нелегко, зате розставимо всі крапки над «і».

***

Рішучість моя недовго тримається. Варто переступити поріг загальної зали, як настрій випаровується, наче легковажна наречена, яка надумала поміняти залицяльника. Мене охоплює хвилювання та занепокоєння. Похмурий Маркус явно не схильний до розмов по щирості. Хоча, треба віддати йому належне, кривою усмішкою він все ж таки примудряється мене обдарувати.

Нервово ковтаю і знову проводжу руками по спідниці, ніби розгладжую невидимі зморшки, а насправді намагаюся осушити знову зволожені долоні.

— Маркус, нам треба поговорити, — одразу заявляю, переборюючи невпевненість.

Голос тремтить, і я готова вбити себе за цю відверту ознаку слабкості. Не можна показувати, наскільки не впевнена, не можна йому давати зрозуміти, що страх досі живе в мені.