Розділ 12

Маркус

Дівчина поряд зі мною неспокійно хмуриться уві сні, вертиться, час від часу відштовхує своїми тендітними долоньками, упираючись у бік і проганяючи дрімоту, а іноді, навпаки, зворушливо тулиться до мого плеча, обхопивши обома руками.

Скільки років я вже ні з ким не спав в одному ліжку... Тепер близькість жіночого тіла викликає в мені давно забуті відчуття та емоції. Дружина... подумати тільки... Ця маленька витончена, бліда до прозорості людинка — моя дружина. І виходу немає зовсім. Я пов'язаний із нею намертво. Стародавні відьми знали, що робили. На щастя, подібна магія давно заборонена, і тим більше заборонені заклинання на крові... Просто мені не пощастило.

В голові вихором проноситься спогад, як вона з'явилася прямо посеред зали, коли ми з Колом обговорювали якусь стратегічно важливу деталь. Тепер уже й не згадаю яку саме. Залишилися лише відчуття, які виникли, коли поглянув на тоненьку, закутану в якісь неймовірні лахміття дівочу фігурку. У серце ніби всадили величезний іржавий гачок і провернули кілька разів.

Маленьке худеньке дівчисько з величезними зляканими очима викликало непереборне бажання: схопити в обійми й захищати до останньої краплі крові. І тільки коли мені вдалося відірвати погляд від її неймовірних очей і помітити на голові проклятий вінець, зрозумів усю складність ситуації — це лише хитрий план короля Роверта. Адже що може бути принизливішим для майбутнього правителя Ньєлокара, ніж пов'язати своє життя з людською обірванкою?

Відразу прийшло розуміння, що її безневинний погляд, зляканий вигляд, жалюгідний і якийсь навіть беззахисний, — ні що інше, як майстерня гра. Отоді захотілося спопелити її на місці. За те, що пробудила в мені ці почуття, за те, що брала участь у цій брудній грі, за те, що попри чітке розуміння ситуації, як і раніше, хотілося пригорнути її до себе і захищати... захищати навіть від своїх.

Такі почуття неймовірно лякали. Жахало те, що заради цієї обірванки я готовий піти навіть на зраду, піти проти свого короля, рідного брата, і знищити весь Ньєлокар. Жахливі протиріччя вивертали навиворіт, змушували палати люттю і зриватися на всіх. Не допомогло ні те, що я обмежив спілкування з дружиною по максимуму, ні її відсилання в Сільбавер.

Хто знає, може, тому й вирішальна битва відбулася настільки швидко і була такою стрімкою.

Кинувшись у гущавину сутички, наплювавши на катапульти, я спалив майже половину ворожого війська, змусивши жалюгідні залишки людей в паніці бігти. Зброя, винайдена і продана перевертнями, не допомогла ні Роверту, ні його посіпакам. До того ж вовчі діти нам теж продали безліч цікавих та дуже дієвих винаходів.

Перевертні успішно грали на обидва фронти, розраховуючи під шумок повернути собі землі, захоплені людьми років так тисячу тому, — жалюгідна ділянка горбистій місцевості, яка мала для перевертнів особливе сакральне значення. На відміну від людей, чиє століття так само коротке, як і їх мізерна пам'ять, дракони й перевертні довго пам'ятають особисті образи та приниження.

А потім надійшов той лист. Від Дедерика — слизького керуючого, який мені ніколи не подобався. Він служив ще моєму братові, і я подумував замінити працівника, який мене не задовольняє. Але почалася епідемія, а потім війна і стало не до того. Тим більше що Сільбавер сяк-так існував, тоді як інші маєтки були повністю розорені.

Цей лист змусив усе всередині одночасно похолонути й запалати вогнем. Понівечений кабінет, тріснутий масивний письмовий стіл, розкидані карти й книжки... Не знаю, що злило більше — що її тіло належить іншому, чи ганьба, якою вкрилось моє ім'я. Лють підживлювали ще й невтішні вісті від брата Сільвестра. Йому залишилося жити лічені дні, він жадав познайомитися з моєю дружиною та примушував поспішити зі спадкоємцями. І мав на це досить поважні причини: з роду Вейланд незабаром залишуся лише я... А якщо загину на війні, то країна і зовсім буде «безголовою».

Ці два фактори й спонукали мене терміново зірватися до Сільбавера. І ось тепер я тут, і буквально шкірою відчуваю страх своєї дружини,  для цього мені зовсім не потрібно бути емпатом, як Кол. Важко не зрозуміти, що причина її страху я. Логіка підказує, що так і потрібно, нехай боїться, тоді ж не посміє зрадити. Але глибоко в душі я не хочу, щоб ця дівчинка щоразу завмирала від жаху, коли мене бачить, зовсім не хочу. Я хочу, щоб вона вірила мені й довіряла, зігрівала своїм теплом моє зачерствіле серце. Тільки хіба я сам можу настільки довіряти людській жінці?

Роздивляюся її бліде обличчя, що в темряві здається ще блідішим, напівпрозору шкіру, блакитнувату жилку на скроні, довгі вії, що тремтять уві сні, і величезні кола під очима. Дівча явно тут не відпочивало. А руки... руки у неї не такі, як мають бути у справжньої леді.

Внутрішню сторону долонь покривають грубі мозолі та порізи, а тильна — суха та обвітрена. Не віриться, що ця тендітна дівчинка не тільки вигадала план, як прогодувати мешканців замку та села, а ще й працювала нарівні з усіма? Але і Оділа, і Жимс в один голос твердять, яка чудова у них герцогиня і як багато вона працювала на благо замку. Тільки навіщо? Навіщо Сабіна це робила? При тому утриманні, яке я їй виділяв, вона ні в чому не знала б потреби.

Не можу повірити, що серед людей можуть бути шляхетні та чесні.

Обережно відкидаю з її чола пасмо темно-шоколадного волосся і вдивляюся в знайомі й водночас незнайомі риси.

Раптом Сабіна починає надто часто дихати. Під тонкими повіками швидко-швидко бігають очі. Вії тремтять, немов крила метелика, а груди здіймаються надто часто. Її тонкі пальчики раптово охоплюють моє зап'ястя з надзвичайною силою.

— Не треба, — шепоче вона крізь сон. — Прошу… Не роби мені боляче!

Тихий жалібний схлип зривається з її губ, і від цього звуку у мене буквально все всередині стискається.

— Припини, Олеже… Припини, не треба! — стогне, кидаючись по ліжку, і я всерйоз боюся, що вона впаде і переламає собі кістки.