Розділ 11

Пекучий сором поєднується зі злістю, я з силою стискаю кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються. у долоні. Так і хочеться збрехати, що ось прямо зараз у мене ці самі нездужання і є,  нехай благовірний котиться на всі чотири сторони. Не те щоб я наївно припускала, що у нас не буде інтиму, як із першим чоловіком. Але міг він хоча б для пристойності якось по-іншому сформулювати свої вимоги. І тим більше не в такому звинувачувальному тоні.

— У цьому ви будете впевнені на сто відсотків, — ціжу крізь зуби.

Очі дракона на мить люто спалахують, і відразу гаснуть.

— У замку я залишуся на кілька днів, — помовчавши, продовжує, наче й не було щойно мого неповажного випаду. — Зізнаюся чесно, коли я казав, що ти можеш робити, що хочеш, то подумати не міг, що тобі таке спаде на думку. Хоча, треба зауважити, я дуже задоволений тобою. Поважаю в оточуючих розум і винахідливість. В тобі, як виявилося, і того, й іншого вистачає. Як для людини, дуже непогано.

Ось уже справді! Похвалив як посварив. Для людини непогано? Для дракона також непогано! Інші представники його племені так само, буває, не відрізняються ні розумом, ні кмітливістю. А дивлячись на того самого Дедерика, і радієш, що народилася людиною.

— Чи можна мені й далі керувати замком? — відкрито дивлюся йому в очі.

Якщо хвалить, то треба по максимуму брати. Може, і вдасться відмовитись від зайвих експертів?

— Ти дійсно цього хочеш? — скидає брови, ніби не вірячи в те, що чує.

А, ну так, ну так, це ж не гобелен.

— Хочу, — твердо киваю. — Мені це цікаво. І, як показала практика, я можу з цим впоратися не гірше за інших.

Так і кортить сказати, що навіть краще за деяких, але я прикушую язика. Нахвалювати себе з дитинства не звикла, а Маркус і так уже достатньо побачив, щоб зрозуміти, на що я здатна.

— Я подумаю про це, — несподівано заявляє. — Але ніяких Спіро, ти й лише ти за все відповідальна!

Розгублено киваю, здивована несподіваним рішенням чоловіка.

— Але, Сабіно, я тільки обіцяв подумати… Це не згода…

— Угу, — ледве чутно бурчу, а сама думаю про те, щоб скоріше звідси забратися і спокійно обміркувати, що робити з подружнім обов'язком.

— А тепер можеш іти, — дозволяє мені його світлість. — Завтра вранці покажеш мені своє виробництво. Дуже цікаво.

І я б, може, обурилася, але зараз його наказ настільки збігається з моїм бажанням, що я кулею вилітаю з кабінету. А в коридорі натрапляю на Кола.

— Леді Сабіна, — окидає мене дивним поглядом, злегка поклонившись.

Я коротко киваю і, прошмигнувши повз нього, поспішаю на кухню. Але все одно спиною відчуваю зацікавлений погляд. Тільки про це думати в мене зовсім немає часу. Чоловіків треба погодувати, і ситно. А це означає, що доведеться трохи переробити меню вечері. М'яса більше додати до раціону, сиру, риби, напоїв… Навряд чи вони задовольняться молоком або трав'яним відваром, який зазвичай п'ємо ми.

До вечора доводиться крутитися як в'юн в ополонці, то на кухні, то гостьову кімнату підготувати для Кола, ліжка перетрусити й перестелити. А ще ж обоз із покупками. Та й виторг у мене не врахований. Тільки як мені працювати, якщо кабінет зайнятий? Маркус засів там, як сич, і до вечері, скоріш за все, показуватися не збирається.

Але чим довше я не бачу чоловіка, тим більше заспокоююсь, й наприкінці дня зовсім забуваю про те, що він у замку, настільки захопив звичний домашній клопіт. Нагадує Оділа, коли натякає, що в купальнях якраз розтопили грубку та нагріли воду. А я й думати забула про наших гостей. Авжеж, сьогодні на вечерю не підеш нечесаною, спітнілою і в домашній сукні.

— Леді, ідіть, — лагідно каже економка. — Ми вже самі впораємося, не вперше. А вам сьогодні сяяти треба. Марила вже синє вбрання приготувала.

Жінка багатозначно дивиться на мене, їй підтакує Ферджа.

Я швидко обполіскую руки й починаю розтирати спину. Щось вона надвечір стала надто сильно тягнути. Мабуть, не варто було так довго стояти у зігнутому положенні. Але сьогодні нам привезли грибів та ще й повні кошики. Довелося всім разом із ними поратися — що засолити, що засушити, а що сьогодні до столу подати, інакше пропадуть.

— Ідіть-ідіть, там уже Маріл на вас чекає, щоб допомогти, — квапить мене Оділа, і я швидко прямую до купалень.

А там, уже розморена і розпарена, віддавшись умілим рукам служниці, ледве не засинаю, поки вона промиває мені волосся, споліскує, витирає рушником і наносить на мою шкіру якийсь крем.

— Що це? — підозріло питаю, помітивши у руках Маріл незнайому пляшечку.

— Ну як же, міледі, адже сьогодні до вас чоловік прийде. Потрібно, щоб шкіра була гладкою та ароматною. Мені його спеціально для вас Люсільда ​​передала. Їй Оділа сказала, що вам терміново потрібно… — заминає дівчина. — Вона і мило, і пахощі для вас зробила, — тихо додає зніяковіла служниця, і зовсім вже пошепки закінчує: — Усім нам хочеться, щоб у вас з його світлістю діточки з'явилися.

Я здивовано дивлюся на червону камеристку. От свахи!

А в попереку тим часом все більше і більше починає тягнути. Може, травок попросити знеболюючих? Бо відколи застудилася, ще тоді, в Саваді, жодного разу не хворіла і ліками не цікавилася.

— Ой, міледі, а вас турбує спина? — зауважує кмітлива служниця.

— Трохи, — ледь помітно киваю, скривившись від болю. — Потягла, мабуть, коли ми кошики носили й гриби чистили.

Маріл окидає мене прискіпливим поглядом і одразу розуміє, що я прибрехала.

— Давайте я у Ферджі візьму лікувальну настоянку?

— Бери, — зітхнувши погоджуюся. Гірше не буде.

А поки камеристка бігає за ліками, встигаю накинути тонку камісоль на голе тіло і прискіпливо розглянути себе в дзеркалі передбанника. М-да… краса невимовна. Я і так не страждала від зайвої ваги, але зараз зовсім висохла. Одне тішить — м'язи підтяглися, а тіло стало сильним та витривалим. А ще шкіра. Вона ніби світиться зсередини, стала рівною та оксамитовою, радуючи око здоровою засмагою. Що не кажи, а відсутність екологічних проблем явно позитивно позначилася на моєму здоров'ї та зовнішності. Хоча кола під очима і стомлений вигляд аж ніяк не прикрашають.