Розділ 10

Двері з гуркотом відчиняються. Оділа лише встигає схопити сорочку зі штанами та поспішно сховати їх за спину. Камзол так і залишається висіти на спинці крісла.

— Ну, привіт… дружино! — Маркус обпалює мене пекучим поглядом.

Серце в грудях робить перекид і завмирає десь у горлі.

— Доброго дня, чоловіку! — задираю підборіддя і розправляю плечі.

І хоч мені страшно до дрижаків, боюся навіть повітря вдихнути, намагаюся не показати своїх справжніх емоцій. У чому б Маркус мене не підозрював, я не винна.

З одного боку, розумію, що в нього немає причин мені довіряти, адже я й сама йому не дуже вірю. І театрально кричати в праведному обуренні: «Як ти посмів так про мене подумати?», ударяючи себе кулаком у груди точно не збираюся. Цілком можливо, я на його місці зробила б те саме. Але й виправдовуватись у тому, чого не вчиняла, не збираюся. Моя совість чиста як сльоза немовляти, а домисли та плітки — це не моя проблема.

Очі Маркуса спалахують помаранчевим полум'ям, а руки стискаються в кулаки. За його плечем помічаю Кола. Чоловік намагається триматися в тіні, але теж мимохідь кидає на мене осудливий погляд.

Ну і нехай! Думка саме цього дракона мені абсолютно байдужа. Мені б із чоловіком розібратися. А його погляд саме падає на камзол, що підмітає звислим рукавом підлогу, і чобіт, напівзахований під тим самим кріслом.

— Де він?! — гарчить у гніві й крокує до мене.

— Хто? — невинно кліпаю очима, ніби не розумію, про що йдеться.

Та й справді, якби не попередження вірної економки, я б ні сном ні духом не знала про свої уявні забави з собою ж самою.

— Твій... новий… керуючий, — з шипінням вимовляє, витримуючи багатозначну паузу після кожного слова.

Навіть не передати, яких зусиль мені вартує зберігати холоднокровність і не відступати, тоді як усе моє єство бажає лише одного — кинутися навтьоки.

— Немає його тут, — знизую плечима, демонструючи спокій і незворушність. — Виїхав у Сільб у справах.

— А це що тоді? — він звинувачуючи тицяє пальцем у зрадницький предмет одягу.

— Камзол, — так само спокійно відповідаю. — Спека сьогодні божевільна…

— Сабіно! — втрачає терпець.

Мене обдає жаром, коліна починають дрібно тремтіти, благо під сукнею їх не видно. Хвилею накриває відчуття, що я потрапила в клітку до хижака і тепер намагаюся утихомирити злісну небезпечну тварину однією лише силою слова. Поруч задкує до дверей Оділа, тягнучи за собою штани та сорочку. Куди подівся Кол, навіть глянути боюся.

— Маркусе? — підводжу одну брову.

Мені відчайдушно хочеться розповісти чоловікові про те, хто насправді мій коханець. Скільки б проблем це вирішило! Тільки боюся, що тоді сюди знову повернеться на роботу гидкий Дедерік. У те, що чоловік дозволить мені самостійно керувати замком, не віриться ні на грам. Жалюгідна людинка, в його розумінні, навряд чи здатна своїм убогим мозочком хоч якусь користь принести. Хіба що гобелен вишити...

— Якщо ви мені не вірите, можете пошукати, — обводжу рукою кімнату, і з вичікуванням дивлюся на чоловіка. — Але ж тут, крім нас, нікого немає...

Сіпається, наче справді бажає розпочати обшук. Але все ж таки залишається на місці. Невже повірив і вирішив не принижувати ні мене, ні себе такими діями? Це вселяє серйозну надію на можливий діалог.

Як шкода, що я зараз не в тій сукні, оксамитовій, синій, єдиній дорогій, яку собі дозволила виключно для офіційних візитів та зустрічей. На мені цілком звичайне затрапезне сіре вбрання, яке більше підходить черниці, ніж герцогині. Але хто ж знав… Втім, може воно й на краще…

Роблю глибокий вдих і миролюбно пропоную:

— Давайте ми з вами спокійно все обговоримо… — Мені справді чується скрип драконячих зубів чи це тільки здається? — Я спробую відповісти на всі ваші запитання. А ви, будь ласка, постарайтеся вислухати мене. Упевнена, дізнаєтесь багато нового про свій замок.

Полум'я в очах чоловіка трохи стихає, але залишається небезпечно тліти. Розвертаюся до нього спиною, крокую до столу і мало не роблю першої помилки, за звичкою збираючись влаштуватися на головному місці, яке тепер мусить зайняти господар замку.

— Дозвольте замовити нам чай? — чинно питаю, простягнувши руку до шнурка.

Не знаю, як Маркус, а я зараз не відмовилася б від м'ятного відвару. Почуваюсь, наче дресирувальник на арені цирку. Здається, один неакуратний рух, необережне слово — і цей хижак кинеться на мене, бажаючи розірвати на шматки.

Чоловік нічого не відповідає, і, прийнявши його мовчання за згоду, смикаю плетену мотузку. А за кілька хвилин до кабінету з тацею заходить Гретчен — певно, Оділа подбала про все і наказала приготувати заздалегідь.

Служницю я відразу ж відпускаю — ні до чого нам зайві вуха — і сама берусь розставляти посуд і розливати по чашках чай. А коли закінчую, ловлю на собі дивний погляд чоловіка. На його губах незрозуміла посмішка, яка, впевнена, не означає для мене нічого доброго. Що дракон уже собі надумав? Рука, зрадливо здригнувшись, проливає кілька крапель чаю на стіл.

Якось утихомирюю бурхливий коктейль емоцій, але чашку завбачливо ставлю на блюдце, не вистачало ще все тут залити солодким напоєм.

— Якщо ти справді цього бажаєш… — продовжує усміхатися. — Що ж, спробуймо.

Але я бачу в його очах відверте глузування, він сумнівається в моїх можливостях розповісти щось серйозне і варте уваги. Під ложечкою починає нестерпно смоктати, у душі розливається почуття сорому, наче я нерозумна дитина і щойно зморозила чергову дурість.

Мені доводиться зібрати всю волю в кулак і глибоко загнати в підсвідомість вирощену в мені колишнім чоловіком переконаність у власній нікчемності. Іншого виходу немає — або я не піддаюся почуттям і розповідаю про гріхи Дедерика, а також про проблеми замку, про які, безперечно, герцогу варто знати, або починаю пестити й плекати свої комплекси та знову перетворююся на маріонетку для чоловічих маніпуляцій.