Розділ 9

Дорога додому пролітає непомітно. Мені просто не терпиться використовувати обидва верстати, але я розумію, що до цього ще чекати й чекати. Анарт тільки-но дозрів, і його спершу потрібно обмолотити, вимочити та вичесати. Без цього ніяк не витягти з жорсткого стебла м'які пухнасті волокна, з яких потім буде ткатись тонка й приємна тканина. А в мене розрахунок саме на неї, мішковину та мотузки і з конопель можна робити.

Сутінки настають зовсім раптово. Ще кілька хвилин тому стояв білий день, а потім усе вкрилося сірим вечірнім туманом. Небо затягує шовковистим антрацитовим пологом із рідкісними вкрапленнями перлинок-зірок. І здається, що ми рухаємось у графітово-чорному киселі, лише тихий шелест пшениці вказує, що віз котиться звичним шляхом. Жовта пляма від ліхтаря стрибає по ямкуватій дорозі немов млинець, що шкварчить на сковороді.

Я з побоюванням вдивляюся перед собою, почуваюсь незатишно в непроглядній темряві, але коні поводяться спокійно, як і кучер, що стискає віжки в мозолистих долонях. Лише Дедерік тихо щось бурмоче собі під ніс. До кінця поїздки він стає зовсім нестерпним. Чи то втома на керуючого так впливає, чи прикидатися більш-менш нормальним "людиною" і тримати емоції всередині йому набридає. А проте, коли попереду з'являються вогні нашого замку, мене затоплює щире полегшення, що скоро позбавлюся компанії цього пройдисвіта. Вартові, благо, не сплять, і відразу ж опускають під'їзний міст.

Віз, гуркочучи по бруківці, вкочується в яскраво освітлений внутрішній двір замку і різко сіпнувшись, зупиняється.

— Ну як? — у хвилюванні заламує руки мадам Оділа. Вона перша вибігає нас зустрічати і тепер з тривогою вдивляється в моє втомлене обличчя.

— Купили, — видихаю, зістрибуючи з козлів.

— Її світлість чекає на звіт? — вибирається з воза й Дедерік, незграбно ступаючи на землю. Від довгого сидіння ноги у немолодого дракона заніміли й тепер трохи підкошуються.

— Ні що ти? — махає рукою економка. — спить вона. Цілий день сьогодні у ліжку. Зовсім погано. Лише Маріл носила їй їжу, та й годі. Завтра прозвітуєш.

— Тоді і я спати піду, — буркотливо кидає чоловік і ховається за дверима донжона.

Я поки що залишаюся, щоб простежити за тим, як відвозять до господарських будівель обидва верстати — ще дорогою ми вирішили їх не вивантажувати, а залишити в візку, щоб завтра, не гаючи часу, відвезти в село — і вислухати короткий звіт економки про справи в замку. І тільки потім теж вирушаю відпочивати.

Мені здається я всього лише на хвилину прикриваю налиті втомою повіки, як поруч уже чується шурхіт віконниці.

Тихо стогну у німому протесті, немає ніякого бажання підійматися з теплого ліжка.

— Доброго ранку, міледі, — ніяково вітається Маріл. — Перепрошую, але ви самі наказали вас рано розбудити.

Мляво потягуюсь і тру немов присипані дрібним піском, сльозливі очі.

— Все гаразд, Маріл. Я виспалася, — запевняю служницю, і відразу спростовую власні слова, широко позіхаючи.

— Може, таки поспите? Почекає Дедерік, нікуди не дінеться, — співчуває дівчина.

— Ні, потім треба в село з'їздити, подивитися на врожай, — заперечливо мотаю головою, знову потягуюсь і ривком підводжуся з ліжка. Чим довше розгойдуєшся, тим важче встати.

Маріл явно не схвалює мого рішення, але заперечити не сміє, тільки мовчки береться накривати стіл до сніданку, а я босоніж шльопаю в умивальну кімнату.

Ця моя звичка не носити домашнє взуття свого часу суттєво псувала життя у замку, поки я не надумалась прикупити кілька пухнастих теплих килимів, привезених звідкись із-за моря. Тепер точно можна не турбуватися про те, що підхоплю нежить або кашель. Підлогу ж в умивальній кімнаті накрили гладенько обструганими дошками, які теж зберігали достатньо тепла. У майбутньому у мене з'явилася ідея всі кімнати в замку так облаштувати, поки коштів і часу вистачило тільки на мої покої.

Холодна вода трохи освіжає та знімає втому. Але навіть за сніданком мене не покидають тривожні думки. Адже я не з примхи так відчайдушно торгувалася з артефактором за верстати. Від грошей, виділених на моє утримання не залишилося ні копійки, та й від фінансів на замок теж не більше. Якщо моя ідея прогорить, ми залишимося на бобах. Мені навіть не буде чим заплатити цього місяця працівникам. Вся надія на виторг з продажу тканини. Це ще одна причина, через яку я ні спати, ні їсти спокійно не можу.

Мляво поколупавшись у молочній каші, відсуваю тарілку і встаю з-за столу.

— Дякую, Маріл, — промовляю. — Я вже, мабуть, піду. Щось апетиту немає зовсім.

І перш ніж служниця візьметься мене вмовляти поїсти, вискакую за двері, а там уже спокійнішим кроком прямую в бік кабінету.

Дедерік і справді вже чекає на мене, нервово ходячи по кімнаті. Ось так злегка нахилений вперед, із закладеними за спину руками він нагадує мені скуйовдженого журавля. Але побачивши мене, чоловік різко розпрямляється, розводить плечі, а потім знову схиляється у привітанні.

— Леді Сабіна…

— Доброго ранку, Дедеріку, — злегка посміхаюся і спокійно йду до столу, щоб сісти на звичне для себе місце. Керівник вже змирився з тим, що іноді доводиться мені поступатися.

— Леді Сабіна, — влаштовується навпроти. — Це все, що залишилося після покупок. Метр Спіро…

— Так-так, він мені вже відзвітував, — підіймаю руку, не бажаючи витрачати час на ці обговорення. Мені ще в Сільб сьогодні їхати й стежити за встановленням обладнання в порожньому будинку, який ми зі старостою виділили під майстерню.

Дедерік невдоволено замовкає і передає мені гаманець. Я не соромлячись висипаю монети на стільницю і приймаюсь скрупульозно їх перераховувати.

— Метре Дедерік, ви впевнені, що тут усі гроші? — примружуючись, впиваюсь поглядом у почервонілого чоловіка.

— Так звичайно! — захлинається праведним обуренням.

От гад! Я просто впевнена, що тут не вистачає більш ніж тридцять золотих.

— Скільки коштував прядильний верстат? — Не відводжу від нього уважного погляду.