Розділ 8

Вже другий день поспіль я перебуваю в полі на збиранні анарта. До роботи прикликали всіх вільних мешканців Сільба та замку. Навіть я невідривно присутня там для контролю процесу, і добираюся додому тільки надвечір, втомлена і змучена. Причому ця втома викликана не лише важкою роботою, а ще й частковою недовірою, скептицизмом і навіть ненавистю селян.

Деколи мені здається, що навіть якщо моя задумка принесе мільйони, ставлення до мене не зміниться. Що я зробила цим драконам, мені невтямки. Але їхні колючі погляди відчуваються постійно, наче хтось встромляє в спину дрібні голочки. Тому у спілкуванні я надаю перевагу Дедеріку і Вестору, з одним за обов'язком служби, другий мені щиро подобається. Цей дракон зовсім позбавлений забобонів, схоже, йому глибоко начхати, якої я раси й статі. Єдине, що турбує старосту, — виживання довірених йому мешканців села, і якщо я можу допомогти, то чому б і ні.

Попри на осінь, сьогодні сонце палить немилосердно. Частина працівників пішла на обід, а друга частина лише прийшла на збирання врожаю. Я влаштувалася в тіні найближчого снопа з анартом і схилила голову на коліна. Можна трохи розслабитись, видихнути й дозволити собі побути не сильною впевненою герцогинею, а звичайною дівчиною Сабіною. За моїм укриттям мене все одно ніхто не бачить.

— Води, міледі? — раптом чується знайомий чоловічий голос.

Повільно підіймаю голову і бачу над собою постать старости. Він дивиться на мене своїми світло-блакитними вицвілими очима, і в них несподівано світиться щире співчуття.

— Дякую. — Тільки зараз розумію, наскільки мене мучить спрага.

Беру в руки забарвлену в захисний зелений колір металеву флягу і роблю кілька ковтків. А поки я п'ю, староста спокійно сідає поруч і знімає з голови капелюх.

— Тепла цього року осінь, чи не так, міледі? — раптом каже. Так, ніби ми з ним давно і дуже близько знайомі.

— Та-а-ак, — тягну збентежено, повертаючи флягу. З чого це дракон вирішив зі мною поговорити на абстрактні теми? Адже не про льон зараз йтиметься, це точно. Усі робочі моменти ми обговорили ще вранці.

— Весна важка для нас була, — веде далі староста. — Вважай, в кожному будинку хоча б одного дракона не стало, захворіли майже всі… Бувало, що сім'ями доводилося ховати… — зітхає й замовкає, пірнувши у вир спогадів. Але швидко поновлює свій монолог. — Їм важко прийняти вас зараз, — каже хрипко, наче через силу. — Гірка образа досі зріє в серцях, свіжі ще спогади про занапащені душі.

Я пильно вдивляюся у профіль немолодого чоловіка. Навіщо ця розмова? Боїться, що я донесу герцогу, як неприязно прийняли мене ці бідолахи? Нісенітниця цілковита, можна подумати, це додасть мені їхньої любові.

— Але я тут до чого? — знизую плечима. — Я, навпаки, хочу допомогти.

— То як інакше? — повертається до мене Вестор. — Людські маги наслали на драконів лихоманку Аділли, бажаючи послабити наші ряди та захопити наші землі. Ви, звичайно, ні в чому не винні. Але для них у вашому образі поєдналися всі люди Мізельї, і їхня ненависть тепер має не міфічний розмитий образ, а конкретний об'єкт. Це минеться, дайте їм час… Вони зрозуміють! Зрозуміють, яка ви насправді, — палко пояснює староста.

— Але ж ви по-іншому до мене ставитеся. Чому? — уважно вдивляюсь в обличчя.

Почуття мешканців Сільба стають зрозумілими. Але образи це зовсім не применшує.

— Може, тому, що знаю, якою руйнівною може бути ненависть... — примружившись, відповідає чоловік. — А може, тому, що сім'ї в мене немає, і я зовсім нікого не втратив... Або через те, що мене самого минула ця хвороба, і я, як і раніше, вмію літати...

— Як і раніше? — мимоволі виривається в мене.

— Так, я один із небагатьох, кого хвороба зовсім не торкнулась. — Він міряє мене вивчаючим поглядом. — Як і наш герцог. Таких драконів не більше десяти відсотків, інші ж чіпляють заразу миттєво. Вмирає більшість. А той мізер, який долає пропасницю, назавжди втрачає здатність до перетворення.

— Тобто? Зачекайте, що це виходить, дракони більше не дракони?

Волосся на голові стає дибки. Я, звичайно, ні краплі не дракон, але втратити свою другу іпостась, втратити частину себе... це справді жахливо.

— Так виходить, так… У Сільбі залишився лише я, який змінює іпостась.

— Вибачте, — винувато ховаю очі, ніби й сама приклала руку до цієї жахливої хвороби.

Знати, що твої одноплемінники могли таке вчинити, дуже неприємно. Головою, звісно, розуміла, що війна, дракони, люди, хтось правий, а хтось винен. Але завжди є дві сторони, дві правди.

— Було б набагато легше, якби ви були чоловіком, — раптом каже Вестор. — У нас не заведено підкорятися жінкам… Можливо, у людей інакше, але не тут, не в Ньєлокарі.

— Була б я чоловіком, мене б герцог заміж не взяв... І мене тут не було б. — Я тихо пирскаю, уявивши курйозну картинку, в якій вінець вирішив би поміряти хлопець.

— Вірно, — гмикає староста. — Але ви тут, і я певен, що нам усім дуже пощастило.

Підводжу голову і серйозно дивлюся на співрозмовника.

— Я не знаю, чи буде пуття від мого задуму, — зізнаюся щиро. — Я дуже сподіваюся… та не знаю. У моєму сві… — буквально в останній момент відсмикую себе і продовжую: — У тому місці, звідки я родом, є схожа рослина, і з неї роблять тканину…

Серце в грудях навіжено стукотить. Навіть не помічаю, що у хвилюванні стискаю тканину своєї простецької сірої сукні, яку спеціально одягла для роботи в полі.

— Все буде добре, юна герцогине, — раптово гладить мене по волоссю чоловік. — Не хвилюйтесь. Робіть те, що маєте, те, що підказує вам серце. Воно не обдурить.

— Звідки Ви знаєте? — Я мало не схлипую. Та напруга, в якій я перебуваю останні дні, буквально рветься назовні.

— Боги нагородили мене даром провидців, — багатозначно посміхається немолодий дракон. — Слабким… Але все ж таки…

— Даром провидців? — шепочу, не розуміючи.

— Так, саме ним.

Староста підіймається на ноги. Потроху починають повертатися з обіду робітники, і я розумію, що вже час братися до збирання.