Розділ 6

Особливо докладати зусиль та згадувати навички верхової їзди не довелося. Виявляється, для мене транспорт не передбачався, я лише удостоїлася місця на колінах Кола. Чоловік, треба віддати йому належне, садить мене досить зручно, руки не розпускає і досить міцно тримає. Хоча настільки близька присутність блондинистого дракона напружує. Я навіть пояснити собі не можу, звідки взялося це упереджене ставлення до лорда Колхера. Може, причина в тому, що він мене з самого початку так налякав?

— Зараз трохи звернемо з дороги до лісу, — згодом каже мій конвоїр. — І зробимо невеликий привал.

Я лише вдячно киваю, хоча навіть не знаю, чи помітив він мою безмовну відповідь. Рот волію тримати закритим. Шалена скачка на коні явно не сприяє розмовам, особливо коли їх ведуть недосвідчені вершники.

Через хвилин двадцять ми з'їжджаємо з дороги й трохи заглиблюємося в хащі, так, щоб не муляти очі випадковим мандрівникам і разом з тим не втрачати тракту з виду. І доки я бігаю в кущики й до невеликого струмка вмитися і напитися, Кол сервірує «стіл». На перекус у нас хліб, сир та кілька рум'яних яблучок, до яких у мене одразу ж тягнеться рука. Бажання відчути смак кисло-солодкого соковитого плоду неймовірно сильне, і я, недовго думаючи, починаю його задовольняти, поки чоловік уплітає бутерброди.

— А ви не могли б мені розповісти трохи про вінець, — тихо прошу, коли перший голод вгамований, а сам дракон вже повністю наситився і тепер, лежачи на спині й закинувши за голову руки, жує травинку і дивиться на небо.

— Про вінець, — задумливо тягне, перемістивши колосок з одного куточка рота до іншого. — А що саме тебе цікавить?

— Ну, наприклад, звідки він узявся. Чому мене сюди переніс і як взагалі вийшло так, що я пов'язана шлюбом з драконом?

Блондин перевертається на бік, підпирає голову рукою і пронизує мене поглядом своїх нереальних блідо-блакитних, майже білястих очей. Якщо в очах Марка вирувало полум'я, то очі Колхера — пекучий лід.

— А що мені за це буде, маленька Сабіно? — нахабно питає, хитро примружуючись.

Я навіть жувати припиняю, так і застигаю з не донесеним до рота яблуком.

— Ви хочете щось за відповіді? — Здивовано цікавлюся. — А просто так розповісти ніяк не вдасться?

— Ніяк, — лукаво виблискує очима, викидаючи вже вщент пожовану травинку. — У цьому світі за все треба платити, Сабіно.

— У мене нічого немає, — похмуро відповідаю і відвертаюся, беручись знову за яблуко. Теж мені торговець знайшовся.

— Ну, чого ти? — гмикає чоловік. — Може, я послугу якусь попрошу… або теж відповідь…

— Ні, — хитаю головою. — Мені не подобається комусь бути зобов'язаною. До того ж я не можу обіцяти, що виконаю вашу послугу. Раптом вона йде врозріз із моїми принципами.

Цей наївний дракон справді думав, що я погоджуся на кота у мішку? Біс з ним... Вистачило з головою... Краще я книги які знайду або спитаю у когось іншого, а погоджуватися на невідомі умови не стану...

— Ух яка серйозна, — пирхає дракон. — А поцілунок — це всупереч твоїм принципам? — жартівливо цікавиться, але я сприймаю все буквально. Для нього це хихоньки, а для мене життя, яке перевернулося з ніг на голову, ще й навиворіт вивернулося.

— Що, навіть у щічку, як брата, не поцілуєш?

Мовчки хитаю головою.

— Я одружена, — нагадую. — І мій чоловік ваш сюзерен, якщо не помиляюсь.

Що це за безглузді питання. Невже ці два дракони вирішили мене перевірити на вірність? Так би мовити, провести розвідку боєм.

— Навіть попри особливості вашого шлюбу? — натурально дивується Кол. Дивлюся на нього спідлоба і нічого не говорю. Мій погляд красномовніший за найгучніші слова.

— Все-все, — підіймає руки, ніби здається. — Я зрозумів. Це лише жарт. Маленький та безглуздий. Я про вінець і так розповім. До речі, ризикуючи викликати гнів Маркуса, — картинно зітхає наостанок.

Але розжалобити мене не вдається, і він починає переказувати легенду походження артефакту.

Виявляється, багато століть тому якась особливо обдарована, але хвора на всю голову відьма закохалася всією душею у короля драконів, у якого служила придворною магесою. Та тільки монарх не відповів взаємністю на її почуття, до того ж готувався договір про його особливо вигідний шлюб із принцесою із сусідньої країни. Знедолена жінка, хитрістю роздобувши зразок королівської крові, створила надзвичайний вінець, прив'язавши його дію до всіх драконистих монарших осіб. І, надягнувши свій винахід, автоматично стала дружиною нещасного короля, бо з інших жінок зачарований монарх не міг отримати потомство. І полюбити нікого не міг. Тільки на відьму відгукувалося його серце, душа та тіло.

Винахідниця свого досягла, і довгий час вінець передавався з рук в руки, становлячи небезпеку для драконів королівської крові. Але один із нащадків нещасного монарха вирішив позбавити рід цієї пастки й сховав небезпечний вінець у надійному місці. Хто ж знав, що надійним місцем виявиться Земля, і через багато сторіч артефакт знайде Лука, а я вирішу його приміряти.

— І де тепер цей ваш вінець і чому його не знищили назавжди? — підозріло питаю. Як на мене, то я вже давно переплавила б цю мерзенну річ і змішала б з попелом.

— Не виходить, — знизує плечима Колхер. — Пробували, і не раз. Що з ним тільки не робили — топили, нагрівали, гнули, у баранячий ріг скручували — все байдуже…

Я ще щось хочу запитати, але мій співрозмовник підводиться на ноги й простягає руку, даючи зрозуміти, що перерва закінчена. А може, і на краще, що решта питань залишилася без відповідей. Бути тричі боржницею Кола я не хочу. І хоч він обіцяв розповісти просто так, нічого не вимагаючи натомість, але щось слабо в це віриться... Хитрий дракон цілком може щось вигадати...

***

Замок Сільбавер дуже пасує до хазяїна — похмурий, неприступний і холодний.

Я, звичайно, на Версаль і не розраховувала, але це навіть близько не схоже на резиденцію герцога. Не знаю, чи відрізняється він усередині від прикордонного Савада, але зовні Сільбавер, на мою думку, укріплений анітрохи не гірше, ніж будь-яка фортифікаційна споруда: глибокий рів, високі стіни, трохи скошені назовні, щоб не було сліпої зони, вузькі бійниці, подвійна решітка на воротах та стражники на посту. На вежах зухвало майорять прапори.