Розділ 5

Поки я розсіяно кліпаю очима, переварюючи інформацію, його, як виявляється, світлість незворушно встає з-за столу, кидає нам з Колом коротке «поспішайте» і широким кроком виходить кудись.

— Мар, стій! — гукає блондин й теж різко схоплюється та зникає за моїм високотитулованим чоловіком. Я залишаюся сама.

Глінтвейн у кубку вже охолонув, але я все одно його допиваю, щоб зігрітися і трохи заспокоїти нерви. А потім спираюся ліктями на стільницю й обхоплюю голову руками. Оце так влипла. Отже, підіб'ємо підсумки — я в іншому світі, одружена з драконом, цей дракон герцог і за сумісництвом брат короля і, як вишенька на торті, війна з людьми.

Мій чоловік не почуває до мене нічого, крім гидливої ​​байдужості, я ж, не без підстав, між іншим, його серйозно побоююся.

З грудей виривається істеричний смішок. Прекрасний початок нового життя, нічого не скажеш. «Але ж могло бути й гірше, — шепоче розважливий внутрішній голос. — Подумай, адже набагато краще холодна байдужість, ніж болісна одержимість. І зараз можна, звичайно, впасти в депресію, відмовитися від їжі, вдаватися до мрій і спогадів про минуле життя, за винятком тих, у яких присутній колишній чоловік. А можна взяти себе в руки й постаратися налагодити нормальне життя. Здатись і зачахнути від туги завжди встигнеш. Як підказує досвід — із будь-якої ситуації є вихід, просто іноді потрібен час, щоб його побачити».

— Міледі, — обережно чіпає за плече Нісса. — З вами все гаразд? Може, лікаря покликати?

Підіймаю наповнені сльозами очі й тру долонями щоки, щоб привести себе до тями.

— Ні, Нісса, дякую, — хитаю головою. У скронях слабкими хвилями починає пульсувати легкий біль.

— Гадаю, вам варто пройти до себе і трохи відпочити перед поїздкою, — радить стурбована дівчина, допомагаючи мені підвестися. — Його світлість і лорд Дейрл нескоро повернуться, вони на нараді зараз.

Розсіяно киваю, розуміючи, що відпочити мені точно не завадить, і, не опираючись, слідую за служницею.

Кімната зустрічає мене теплом і запахом згорілого вугілля. Здивовано оглядаюся на всі боки й помічаю дві невеликі жаровні — одну біля ліжка, а другу біля протилежної стіни.

— Це його світлість наказав принести, — зауважує мій подив Нісса. — Коли побачив, що ви гірше, ніж ми переносите холод.

Злегка киваю, висловлюючи подяку, і опускаюся на ліжко. Дракони дійсно одягалися набагато легше, і не відчували жодного дискомфорту при цьому. Мене ж постійно бив озноб. Здавалося, що вогкість кам'яних стін пробирається під шкіру, аж до самих кісток, змушуючи весь час щулитись від неприємних відчуттів.

— Я вас розбуджу, коли настане час, — обіцяє служниця, допомагаючи стягнути черевики, і, як маленьку, вкриває ковдрою.

Тепло від жаровні огортає немов кокон, я відчуваю, як потроху важчають налиті свинцем повіки, а думки починають плутатися. Вперше в цьому світі мене наздоганяє відчуття затишку та спокою, і я солодко засинаю. А коли мене через кілька годин будить Нісса, то почуваюся не лише відпочилою та умиротвореною, а ще й цілком здоровою. Від нежитю не залишилося й сліду, а головний біль немов рукою зняло.

Швидко вмиваюсь, щоб освіжити заспане обличчя, і знову тупцяю за Ніссою, яка взяла на себе роль мого постійного поводиря. На мій глибокий подив, ми повертаємо не в бік сходів, що ведуть на перший поверх донжона, а в протилежний, і по крутих сходах підіймаємося на третій поверх.

— Його світлість наказав провести вас до кабінету, — пояснює дорогою служниця, не чекаючи чергових моїх запитань.

Перед вузькими дубовими дверима зупиняємось. І дівчина присівши в кніксені, квапливо мовить.

— Вам сюди. А мені, з вашого дозволу, треба бігти. Мати просила на кухні допомогти, — виправдовується вона.

Я коротко киваю і, коли кроки Нісси стихають вдалині, заношу руку для стуку. Але, почувши голоси, завмираю. Здається, один зі співрозмовників назвав моє ім'я.

— Мені зараз не до неї.

Без зусиль впізнаю голос Маркуса. Хто така «вона», здогадуюсь теж одразу.

— І що ти будеш робити? — другий голос, безперечно, належить Колу.

Мимоволі нашорошую вуха. Відповідь чоловіка мене і саму неймовірно цікавить.

— Нічого. Нехай сидить у глушині, — байдуже вимовляє чоловік. — Може, коли все закінчиться, навідаюся кілька разів. Дітей треба якось зробити, — вирішує він.

А я спалахую від образи. Он як! Кілька разів його світлість навідається, щоб плодитися і розмножуватися, і з мене, убогої, вистачить. А мене взагалі запитали, чи я хочу плодитися?

— І ти ось так її кинеш? — дивується його співрозмовник.

— А ти пропонуєш її показати при дворі? — щиро обурюється чоловік. — Її? Людську нечупару, яка навіть волосся до ладу привести не може?

Задихаюсь від гніву, щоки червоніють ще більше, і я прикладаю до них прохолодні долоні. Який же він гордовитий і пихатий! Що означає — не може? Мені хтось спромігся хоча б дзеркальце і гребінець дати? Чоловіки замовкають.

— Що з Сільвестром? —  згодом цікавиться блондин.

Хто такий Сільвестр? Це ім'я вже з'являлося в розмові, згадати б коли… Слухаю далі, сподіваючись ще дізнатися щось корисне. Як показала практика, іноді це дуже доречно. І наплювати на правила пристойності, я лише щільніше притискаю вухо до дверей.

— Справи погані, — каже чоловік. — Ця гидота вже повністю знищила його внутрішні органи. Він тримається лише завдяки лікарям. Дають не більше кількох місяців.

— Тоді нам треба поспішити.

— От і поспішаємо. Як повертатимешся назад, розвідай, що там у цих віроломних шакалів. Кажуть, їм перевертні катапульти продали. Якщо так, потрібно готуватися до облоги.

Повільно випростуюсь, відчуваючи, як усередині розгоряється сором і холодна лють. Тільки дивом приборкую емоції й роблю безпристрасне обличчя. Ну, його світлість драконе, я покажу вам людську нечупару! Відчуття такі, ніби мене голяка виваляли в багнюці, а тепер ще й пальцями показують. Як же соромно і ніяково, як же принизливо.