Розділ 3

Високі стрілчасті вікна, кам'яні стіни, вицвілі пильні гобелени… Де я опинилася? І як? Невже у всьому винен вінець? Адже саме після того, як я його надягла, з'явився загадковий туман, який і потяг мене казна-куди. Повірити в таке неможливо, надто вже неймовірна теорія про переміщення у просторі та часі. Але як по-іншому пояснити те, що я за секунду опинилася в іншому місці й, зважаючи на все, у минулому столітті? Магія? Чари? Або просто чийсь злий жарт? Може, чоловік вирішив так з мене познущатися...

Злякано оглядаюся довкола і помічаю, що не одна у цьому незнайомому похмурому приміщенні. Двоє чоловіків не менш похмурої зовнішності — наче зумисно підібрані до замку — так само здивовано дивляться на мене. І якщо в очах одного, світловолосого, це саме здивування межує з цікавістю, то другий, чорнявий, дивиться так, немов готовий спопелити на місці. Я буквально шкірою відчуваю небезпеку, яку він випромінює.

Чоловік повільно ставить кубок на масивний дубовий стіл і впевненою ходою наближається до мене. Мимоволі крокую назад, інстинктивно прагнучи збільшити відстань між нами. Погляд незнайомця викликає жах, який нестримною хвилею підіймається всередині й грудкою застряє в горлі. За стільки місяців знущань над собою, я безпомилково навчилася розрізняти в людині ледь стримувану лють і безумство, що знищує залишки здорового глузду. Мало того, краще будь-якого ясновидця знаю, що за подібними сплесками слідує.

— Ти хто така? — гарчить, і мені здається, що в його очах розгорається справжнісінький вогонь. Мені б бігти, рятуватися, але я на своїй шкурі чудово відчула, що хижаків тільки розбурхує опір жертви. Та й куди тут втечеш?

— С-с-сабіна, — схлипую від страху. Нещасний вінець лещатами здавлює скроні. Не витримавши, зриваю його з голови й відкидаю в куток кімнати. Металевий обруч з дзвоном котиться кам'яною підлогою.

— С-с-сабіна? — єхидничає незнайомець. — І хто ж тебе, С-сабіна, до мене підіслав?

Шарпає за плече, утримуючи на місці. Сталеві пальці стискають руку майже до синців. На очах виступають сльози.

— Ніхто! — відчайдушно вигукую.

Чому ця зовсім незнайома людина відчуває до мене таку всепоглинаючу ненависть, навіть гадати не хочу. Дуже добре знаю, що деяким для цього не потрібні причини. Є ті, кому просто приносить задоволення знущатися зі слабких і беззахисних, просто так, просто тому, що хоче і може. І цей чоловік, мабуть, з таких…

— Ніхто? — кривиться, наближаючи обличчя до мене. І я бачу помаранчеві язички полум'я в його очах. Вони розходяться від величезної чорної зіниці, немов сонячні промені, і біжать до краю жовтої райдужної оболонки, облямовуючи її яскравим помаранчевим ореолом. Таких очей у людей не буває, з жахом розумію...

— Ти хочеш сказати, що випадково роздобула десь давно загублений артефакт, випадково напнула його на голову, він випадково тебе прийняв і ти випадково стала моєю дружиною? — Шипить незнайомець.

— Дружиною? — ледве чутно лепечу, забувши, як дихати.

— Єдиною і на все життя, — похмуро підтверджує новонабутий чоловік.

В очах на мить темніє, затаєне в грудях дихання виривається шумним видихом, а тіло обм'якає, і якби не жорсткі руки, що тримають мене за плечі, я б мішком звалилася на землю. Дружина? Він сказав – дружина? Але ж доля не може бути до мене настільки жорстокою? Не може! Позбутися одного тирана, щоб потрапити в лапи іншого. Жарт. Це справді якийсь дурний жорстокий жарт. Або сон. Точно! Кошмар. Мені просто все це сниться. Ми зараз із Лукою в літаку, я задрімала, і немає ніякого замку насправді, немає ніякого жахливого чоловіка з нелюдськими помаранчевими очима, немає жодного вінця. Просто ігри підсвідомості, просто жахливий сон на тлі стресу, просто мені потрібно відпочити.

— Сон… Це сон… — шепочу пересохлими губами й з надійною дивлюся в палаючі вир його очей.

— Ні, люба дружина, на жаль, не сон, — безжально спростовує він моє припущення, розбиваючи надію на друзки. — Це реальність. І тобі тепер доведеться в ній жити.

Напевно, якби я не була настільки змучена і фізично, і морально, то знепритомніла б, і справа з кінцем. Але натренована знущаннями чоловіка свідомість рішуче не бажає мене покидати, і я продовжую дивитися в лячні очі свого нового чоловіка.

Втомилася боятися… Зовсім… Плакати втомилася… І боротися, мабуть, теж утомилася. Може, завтра я буду знову в строю, може, завтра до мене повернуться сили й завтра я думатиму, як виплутуватись з нової халепи.

Ось що він може зробити? Все одно страшнішого чудовиська, ніж те, за яким я була заміжня, не існує у всіх Всесвітах.

Замість страху та нервової напруги відчуваю, як до босих ніг пробирається холод кам'яної підлоги — килими тут явно не передбачені. А я без шкарпеток. Зуби починають цокотіти вже не від страху, а від ознобу.

— Що? — Свердлить мене поглядом новий чоловік, продовжуючи стискати долонями мої плечі.

— Ноги замерзли, — витискаю і підгинаю ліву ступню, намагаючись відігріти. Потім можна і праву так само.

Його очі повільно проходяться по моєму тілу і зупиняються на босих ступнях. Обличчя дивного «нелюда» похмурніє. Він з роздратованим зітханням підхоплює мене на руки й несе до столу, а там садить у дерев'яне крісло, на зразок трону, і цідить крізь зуби приголомшеному блондину:

— Розпорядися, щоб для леді приготували кімнату. І охоронців підбери!

Блондин моргає, нарешті перестає зображати статую, і мовчки виходить, але біля самих дверей обертається і кидає:

— Не прибий її, Маркусе. Принаймні зараз.

— І без тебе знаю, — скрегоче зубами новий чоловік. — Від мертвого шпигуна жодної користі. Блондин виходить, грюкнувши дверима.

— Я не шпигун, — тихо заперечую.

— Тоді як ти поясниш, "нешпигун", що воюючи з людьми й майже здобувши перемогу в битві, я раптово опиняюся одруженим на представниці ворожої раси? — ядуче цідить Маркус.

Широко розплющую очі, не знаю, що відповісти. Війна, люди, ворожа раса... Маячня якась…