Розділ 2

У приміщенні вокзалу завжди незвичайно пахне. Я пам'ятаю цей запах до найменших ноток ще з тих часів, коли з батьками щоліта їздила до далекого села, де народився тато. Для мене така поїздка завжди була чимось схожа на подорож у чарівну країну, в інший світ, де ти перетворюєшся з простої маленької дівчинки в лісову мавку, польову русалку або казкову зачаровану принцесу. Там, у милому невеликому селищі з гарною і солодкою назвою Вишнів, ранок завжди був сонячним і наповненим запахом скошеної трави, а на сніданок на мене чекав величезний кухоль парного молока і великий шмат білого хліба зі смородиновим варенням.

На якусь мить у голові вибухає феєрверк спогадів, і стіни старої кухоньки оточують мене. Перед очима білий металевий кухоль, доверху заповнений ще теплим молоком, а солодке варення темно-червоним струмком стікає по краєчку шматочка короваю, вимазуючи пальці. Я пам'ятаю, з якою насолодою облизувала їх, намагаючись ні краплі не втратити. І ці нехитрі ласощі здавались мені смачнішими від усіх цукерок і тортів у світі.

Губи торкає сумна усмішка, чи не перша щира за останні пів року. Раніше я вміла радіти навіть таким простим речам, і, присягаюся, знову навчуся. В новому житті цінуватиму кожну мить, кожен ковток свободи, кожен день, який відміряє доля. І більше нікому не дозволю так із собою поводитися.

— Куди вам? — різкий голос касирки за віконцем проганяє солодкі спогади, і я з подивом розумію, що вже настала моя черга брати квиток.

Куди мені? Складне запитання. Насправді мені нікуди не потрібно... У нас із Лукою інші плани. Вся ця подорож на автовокзал для мого чоловіка. Я вже постаралася одягнутись так, щоб на мене звернула увагу не тільки касирка, а й присутні у залі. Джинсова куртка недбало накинута на сумку, і я хизуюсь у відкритому топі-корсеті білосніжного кольору і чорних шкіряних легінсах.

Це вбрання мені купив чоловік, як і великі кільця-сережки, що поблискують у вухах, і такий же браслет. Він узагалі сам купує для мене одяг, сам вирішує, у чому мені ходити. Грається як з лялькою, зовсім не зважаючи на мою думку. Мало того, моя вага завжди під контролем, щоб жодне вбрання було не більше сорок другого розміру.

— Мені, будь ласка, квиток до Чернівців, — усміхаюся і простягаю гроші.

Чернівці порадив обрати Лука. Туди з Києва, по-перше, довго їхати. По-друге, купа проміжних станцій, на яких я, ймовірно, вийду, коли мене не виявлять на кінцевій. І, по-третє, у такий час доби вибір рейсів невеликий.

Касирка похмуро міряє мене поглядом, зупиняючись на важких сережках, що гойдаються у вухах. Безпомилково розрізняє людину зі статками. Мій чоловік обожнює пускати пил в очі, купуючи брендовий одяг, взуття, техніку, хоча живемо ми у звичайній трійці й навіть не спромоглися засклити балкон.

— Тримайте, — простягає квиток. Тепер уже дивиться на манікюр. Хоч і скромний, але явно професійний. Здається, я засвітилася як тільки могла.

Шепочу "дякую" і, схопивши квиток, швидко крокую до платформ, де вже стоїть потрібний мені автобус. Демонстративно покрутившись на місці та щось запитавши у водія, прямую до камер зберігання, по дорозі завертаючи до дамської кімнати. Там похапцем стягую волосся в недбалий вузол, стираю з губ помаду, виймаю сережки й накидаю куртку, роблячи свій образ не таким помітним. І тільки потім забираю з комірки залишену Лукою сумку. Настав час перевтілюватися, Сабі.

***

Відчуваю, у вокзальному туалеті я незабаром пропишуся. Темно-синя спортивна сумка, попри значні габарити, виявляється вражаюче легкою. У туалеті, як і раніше, нікого немає, але я все одно прослизаю у кабінку. Вже там спокійно кладу свою ношу на закриту кришку унітаза і смикаю замок-блискавку.

Серце переповнює почуття подяки до вірного друга. Винахідливий Лука примудрився запакувати в цей баул не лише одяг, а ще й перуку. Не гаючи часу, знімаю з себе курточку, топ та штани, а замість них натягую безрозмірну футболку з принтом якоїсь молодіжної групи, оверсайз джинси та графітово-сіру толстовку. Ніякої клейкої стрічки для свого нового волосся не використовую, лише тугіше сколю власне на потилиці й натягую спеціальну шапочку, а потім вже перуку.

Яскраво-жовта шевелюра довжиною до плечей здається надто помітною, але, вийшовши з кабінки й глянувши на себе в дзеркало, розумію, що нагадую звичайного фрикуватого підлітка, яких на вулицях рідного міста безліч. А якщо ще накинути на голову каптур, то образ і зовсім стане завершеним. Різними неймовірними кольорами волосся зараз нікого не здивуєш, швидше навпаки — для молоді це як візитівка. Зате ніхто не подумає, що втікачка посміла так яскраво вбратись. Будуть розпитувати про тиху сіру мишу.

У сумці ще знаходжу новенький телефон замість свого, який залишила вдома, і відразу швидко відписуюсь, що зі мною все гаразд. Друг напевно місця собі не знаходить від хвилювання. Перед виходом ще глибше натягую на брови капюшон толстовки й, закинувши на плече спортивну сумку, вислизаю зі свого тимчасового притулку.

Люди вже починають поспішати на посадку, і мій автобус має ось-ось вирушити. Виходжу на платформу, зливаюся з натовпом пасажирів, але, на відміну від них, повертаю ліворуч, щоб обійти вокзал і пірнути в підземний перехід. Мені доводиться трохи попутати, щоб вийти на потрібну сторону і потрапити в метро. ​​Але, уважно дивлячись на вказівники на стінах, швидко знаходжу правильний напрямок і, купивши жетон, спускаюся на перон.

Мене одразу ж обдує з усіх боків, капюшон так і норовить зісковзнути з голови, доводиться притримувати його рукою. Відчуття, що небезпека прямо за спиною, так і не минає. Час від часу нервово оглядаюсь, шукаючи в натовпі знайому постать. Добре, що хоч пасажирів на станції небагато. Біля мене галасує невелика група підлітків — троє хлопчаків і двоє дівчаток, — вони іноді пхають один одного ліктями й голосно сміються.

Непомітно прилаштовуюся поруч, ніби з їхньої компанії, і, низько нахиливши голову, так, щоб волосся впало на обличчя, притискаюся спиною до холодної стіни. До квартири Луки їхати всього шість станцій, але ця відстань мені здається вічністю.