Розділ 1

Сабіна

Тихий скрегіт ключа в замковій щілині змушує серце забитися від жаху — він повернувся. Кидаю погляд на настінний годинник, мимоволі відзначаючи прихід чоловіка з точністю до хвилини. Останній раз оглядаю накритий до вечері стіл: сніжно-біла скатертина, відполіровані до скрипу тарілки, склянки, улюблена страва, зроблена за рецептом його дорогої матінки. Все ідеально! Промінь світла падає з вікна і пронизує прозору стінку кришталевого келиха, висвічуючи огидний відбиток великого пальця на його блискучій поверхні. Руки починають у паніці тремтіти. Я швидко вихоплюю з підставки паперову серветку і заходжуся люто натирати скло. Нічого! Не повинно! Бути! Видно! Нічого!

— Люба, я вдома! — лунає з коридору, як тільки я повертаю на місце злощасний посуд і викидаю зім'яту паперову кульку в урну під умивальником.

Здається, встигла. У роті пересихає від пережитого стресу, і слина, яку я ковтаю, здається колючою, як плід каштана, грудкою. Зриваю фартух, залишаючись у темно-червоній сукні, краєм ока оцінюю себе у дзеркалі — зачіска, помада, вбрання — я теж маю бути ідеальною. Завжди! У всьому!

Роблю судомний вдих і, натягнувши на обличчя привітну усмішку, переступаю поріг кухні.

— Здрастуй коханий!

Моєї щоки торкаються сухі холодні губи в легкому, ледь відчутному поцілунку.

— Маєш чудовий вигляд, Сабіно. Я задоволений! — по тілу пробігається швидкий оцінювальний погляд. — Бачиш, це зовсім не важко.

— Не важко, — беззаперечно погоджуюсь, намагаючись забути про те, що було, коли я одяглася не так, як хотів мій чоловік.

Але сьогодні я повністю виправдовую його очікування. У зовнішньому вигляді принаймні. Перший іспит я пройшла. Другий — вечеря. Навіть не так, сервірування, другий це сервірування! Сабі, думай же хоч трохи! Сьогодні ну ніяк не можна викликати його невдоволення.

Поки чоловік обполіскує руки у ванній і переодягається в домашній одяг, який я заздалегідь випрасувала і розклала на ліжку в його кімнаті, я пробігаю очима накритий стіл, подумки порівнюючи з картинкою в підручнику з етикету. Не дай Боже вилка буде на кілька сантиметрів далі від тарілки, або не строго перпендикулярно до краю столу лежати — це стане першим зауваженням. Набереться три — залишаюся без вечері, шість — кілька ляпасів, десять — удар тростиною. Іноді правила змінюються, і покарання також... Але не цього разу. Чоловік тільки тиждень тому купив цю дивну палицю з набалдашником і поки нею не награвся. Минулого місяця це була гречка, на якій за провини мені доводилося стояти в кутку на колінах, позаминулого вже не пам'ятаю що.

Міцно заплющуюсь, відганяючи нав'язливі спогади, і роблю три глибоких вдихи. Це завжди допомагає.

— Ум-м-м, як смачно пахне, — виникає за спиною об'єкт моїх думок і шумно вдихає, зариваючись носом у волосся. Я не знаю, що він має на увазі мене чи вечерю. Добре, якби те й те.

— Дякую, — знову вигинаю губи в завченій посмішці. Це перше, що я навчилася зображати ідеально. Довго тренувалась перед дзеркалом після того, як отримала покарання за не дуже радісний вираз обличчя.

Акуратно викладаю телячу відбивну, тушковану в сметані, картопляне пюре та відварений кукурудзяний качан — все найулюбленіше. І очі чоловіка сповнюються задоволенням. Але сама приступити до їжі не можу, доки він усе не скуштує і не скаже вердикт.

— Люба, ти перевершила саму себе! — нарешті сповіщає він, відправляючи в рот шматочок м'яса. — Все просто дуже смачне. Спробуй.

Тільки після цього беруся за вилку і теж починаю їсти. Апетиту від хвилювання немає зовсім, але знаю, що цієї ночі мені сили знадобляться, і намагаюся впхнути в себе якнайбільше, долаючи гидке почуття нудоти.

Їмо ми мовчки, я вдячна долі, що сьогодні чоловік не надто балакучий. Напевно, втомився на роботі, але мені це тільки на руку — отже, швидше засне. Чоловік — типовий жайворонок, і лягаємо ми суворо о пів на дев'яту, а прокидаємося о п'ятій. І я маю цих вісім з половиною годин, щоб утекти. Я маю їх використовувати по максимуму.

Чоловік залишається задоволеним. Він сито відкидається на спинку стільця, витирає рот сніжно-білою лляною серветкою.

— Дякую Люба. Ти мене сьогодні втішила.

Недбало кидає шматочок уже забрудненої тканини на стільницю і, підвівшись із-за столу, підходить до мене, щоб пощипати за щоку, як маленьку. Мені вартує величезних зусиль, щоб не стиснутися від огиди в грудочку.

— Мабуть, ти навіть нагороду заслужила. Думаю, у вихідні варто звозити тебе на озеро. Пам'ятаєш, тобі торік там сподобалося.

— Дякую, любий.

Від приклеєної посмішки вже починає зводити вилиці. У голові спійманою рибкою б'ється єдина думка: коли ж ти нарешті заберешся за свій телевізор і даси мені спокій.

Сценарій вечора у нас не змінюється з моменту весілля. Після вечері чоловік іде у вітальню і дивиться новини, я тим часом прибираю на кухні, а потім ми лягаємо спати. Окремо. Кожен у своє ліжко. В своїй кімнаті. Я одружена вже пів року, але досі не була із чоловіком. І не скажу, що це мене засмучує.

Сьогодні я надто задумлива і мало не припускаюсь помилки, спізнившись на хвилину з прибиранням. Але, мабуть, попередні мої заслуги настільки вдовольняють чоловіка, що він заплющує очі на цю маленьку помилку. Рівно о пів на дев'яту мій дорогий чоловік цілує мене в чоло, і ми розходимося кожен у свою спальню. Тільки на відміну від нього я збираюся зовсім не спати.

***

Повідомлення від мобільного оператора, вірніше від Луки, який саме так у мене підписаний в телефонній книзі, надходить, коли я вже застібаю дорожню сумку. Старий сіменс блимає помаранчевим екраном, показуючи маленький конвертик. На перший погляд, це звичайне сервісне СМС, і тільки я знаю, де шукати потрібну інформацію — номер шафки на автовокзалі. Там друг для мене дещо залишив. Ключ захований на дитячому майданчику у нашому місці. Ми дуже обережні, мій чоловік хитрий та підозрілий. Не дай боже він дізнається, що в цьому всьому замішаний Лука, другові тоді не жити.