Розділ 27

Згадалося все. У кроці від вічності розкрилася завіса забуття. І коли її карі очі спалахнули смарагдом, а руки Кріса в останню мить спіймали її над прірвою — свідомість Маріанни розчинилася, щоб показати те, з чого почався їхній шлях:

«Це був день, коли світ тремтів на межі краху у фатальний світанок армагедону. Вона бігла стежкою, задихаючись, підіймаючись на гору Акуїц у відчайдушних пошуках порятунку. Майже на середині схилу темніла печера. Туди, до цього прихистку, і прямувала маленька Астрід. Її груди розривало від шаленого дихання, а крихітне серце билося мов сполоханий птах. Вона вповзла в темряву печери й притулилася до холодної стіни, щоб перевести подих. Сльози пекли куточки очей. З підніжжя гори долинав гул — крики, лють, відлуння битви, що змусило Астрід стиснутися, обійнявши коліна, і затремтіти.

«Вони мене знайдуть!» — шепнула вона, така невинна й маленька, але вже встигла осягнути всю фатальність своєї долі.

Шум ставав усе виразнішим. Вороги підіймалися на гору, вистежуючи альвійську принцесу. Біла гвардія Королівства Шипів, безжальна і нещадна, полювала на дитину, виконуючи наказ.

Астрід заплющила очі, молячись. Що робити? Що робити? Панічний жах охопив її серце.

Але тут крізь галас прорізався знайомий голос. Астрід миттю розплющила смарагдові очі. «Крістіан!» — її вигук переплівся в душі з нестримною надією на порятунок. На мить її вуст торкнулася усмішка полегшення.

Юний Крістіан Велет у військовому мундирі, мов справжній лицар, вихопив шпагу і кинувся на ворогів, захищаючи свою подругу.

«Здохніть, упирі, здохніть!» — ревів він у пориві гніву, відбиваючи удари трьох гвардійців.

Астрід тихо спостерігала за його відвагою, ховаючись у тіні.

Кріс бився до виснаження, його рухи ставали важчими. Але ворогів було надто багато. Солдати, мов стерв'ятники, наступали, штовхаючи хлопця до краю прірви, щоб скинути його. Дзвін шпаг різав слух, посилюючи дитячий жах.

Сонце сходило за його спиною, обіцяючи новий день, але чи буде він щасливим? Чи буде світлим, як його промені?

Крістіан зробив останній крок, опинившись на самому урвищі.

Астрід затулила очі долонею, не в силах дивитися, як він зараз загине, захищаючи її! Серце знову виривалося з грудей. Вона несміливо глянула крізь щілину між пальцями і затремтіла: його не було! Він упав!

Дівчинка заплакала, гіркі сльози текли по щоках.

А потім у просторі, під завивання вітру, що розірвав тишу, пролунав жахливий рик.

Астрід розплющила очі, вражена. З прірви, розтинаючи небо, вирвався дракон. Крістіан?! Це він?!

«Не може бути?! Невже прокинувся звір?!» — вигукнула принцеса і підвелася, притиснувши долоні до грудей, сповнена несамовитого захвату. Яким же чарівним він був!

Кріс кинувся на гвардійців із новою, нестримною силою. Хоч крилами він керував невміло, та пазурі працювали бездоганно. Він скинув ворогів з гори і видихнув полум'я, розтоплюючи сніг навколо. А потім приземлився, важко дихаючи й прагнучи відпочинку.

Астрід підбігла до нього, впала на коліна поруч і вчепилася в чорну луску.

«Крістіане! З тобою все добре?!» — зірвалася на крик.

«Майже! Виявляється, приймати цю форму дуже виснажливо!» — важко зітхнув дракон, перетворюючись назад на юнака в обіймах тремтячих рук подруги.

Дівчинка підтримувала його всіма силами, намагаючись розділити з ним цей момент його першого перетворення.

Його обличчя опинилося в її маленьких долонях. І перше, що він зробив, — це посміхнувся їй. Потім ліг поруч, важко дихаючи.

Сонце огорнуло Кріса першим промінням. Світанок. Нове пробудження світу. І його звіра.

Астрід витерла сльози тильною стороною долоні й озирнулася на хрускіт снігу.

На горизонті з'явилася русява жінка.

«Дітки!» — гукнула вона.

«Айско!» — дівчинка у відповідь замахала рукою.

Крістіан підвівся, схвильований, притулився до Астрід і обійняв її з усією силою.

«Я так боявся за тебе, лисеня! Завжди бережи себе, руде дівча!» — прошепотів він і підвів погляд на високу жінку. Кивнув рішуче і випустив принцесу зі своїх обіймів.

Жінка простягнула Астрід руку: «Нам треба йти! Я вже створила портал! Часу обмаль».

Дівчинка озирнулася на свого захисника. Ох, ще б хоч раз кинути в нього сніжком на прощання, але не варто — він став зовсім уразливим. Очі були на мокрому місці.

«Я повернуся, Крістіане, скоро! Не сумуй!» — Астрід намагалася посміхнутися, але виходило важко. Знову хотілося плакати.

«Так! Так, Астрід, щойно все скінчиться! Я чекатиму!» — Крістіан підвівся. Його одяг був місцями розірваний після перетворення, як і сам він був розбитим та вкрай схвильованим.

Вона бачила його сумне обличчя. Його очі, наповнені сльозами, його бордові очі…

Ох…»

Маріанна дивилася. Пильно дивилася… Ті самі очі зараз були перед нею… І так само наповнені сльозами.

Вона повільно моргнула… Що сталося? Нічого не розуміла. В голові стояв туман. Кріс тряс її тіло, намагаючись привести до тями, але свідомість майже не реагувала… Його спроби були марні. Вона не могла до кінця прокинутися.

— Крістіане… Ти… був тут… був того ранку, на цій горі, на Акуїц… ти був… ти врятував мене від гвардії! Ти врятував… — усе, що вона змогла йому сказати, поки його переляканий образ ще віддзеркалювався в її смарагдових очах. А після цього вона знову знепритомніла.

— Не може бути… Ні. Це неможливо! — Кріс нарешті все усвідомив. Хвилювання охопило його від тремтячих пальців до кінчиків чорного волосся.

І так, волосся… Пасмо волосся Маріанни повернуло собі свій істинний, природний білий колір, що так яскраво виділявся на тлі темно-рудих кучерів.

Крістіан зробив глибокий вдих. Його трусило, серце мало вирватися з грудей, він спітнів у холоді вічної зими, а його звір ледь не збожеволів.

Правда відкрилася перед його очима.

— Астрід… ти повернулася додому! — прошепотів він, пригортаючи свою кохану дівчину, істинну, до себе, мов скарб. Його скарб, його життя, його любов. Він утратив її так давно, зустрів знову… і покохав.