Розділ 26

Данієль, розкішно розкинувшись на троні в оточенні посіпак і троянд, здавався майже божественним. Його велич, краса і безмежна самозакоханість випромінювали владу, немов він сам диктував правила етикету.

Під музику драматичної скрипки до нього привели впольовану шаманку. Гортьє Кан у супроводі білої гвардії тріумфально ввів полонянку до тронної зали. На його обличчі красувалася усмішка, певно, він уже уявляв собі гідну винагороду за свої досягнення.

— Ваша Величносте, ось вона! — самовдоволено вигукнув він, вказуючи на рудоволосу бунтарку.

Шаманка подивилася на Данієля з-під лоба, поки він наближався до неї аристократичною, неквапливою ходою. Повітря в цей момент просякло магією і запахом троянд.

— Маріанно! Скільки літ! — величним тоном вимовив Данієль, зустрічаючи її з розкритими обіймами, ніби давню знайому. — Я такий радий твоєму поверненню, Астрід. Ти ж знаєш своє справжнє ім'я, м-м? Трояндо моя, глянь на мене! — він обхопив її підборіддя і змусив подивитися йому у вічі.

— Ти відібрав мене в іншого! — шаманка майстерно вживалася в роль Маріанни, імпровізуючи. Пальто Крістіана з гербом дракона на грудях підігравало її витонченій брехні.

— Ні, це він відібрав тебе! Але я щиро присягаюся: якщо ти не моя істинна і я помилявся, то я відпущу тебе назад до нього! — Данієль явно грав у небезпечну гру, намагаючись викликати довіру.

Шаманка ж не поступалася його вампірській хитрості.

— То мені потрібно пройти відбір? — зухвало запитала вона, дивлячись на принца зверхньо, попри його вищий зріст.

— Так, ти маєш. Але я хотів би, щоб саме ти, альвійська принцесо, виявилася тією самою, — останні слова Данієль прошепотів з особливою насолодою, нестримно дивлячись їй в очі. Але миттю помітив у них запал, небезпечний та сповнений помсти.

— Тією самою, хто вб'є тебе? — запитала дівчина, замахуючись кинджалом.

Данієль відчув, як лезо встромилося між його ребер. Він відсахнувся від пасії, на мить скривився, а потім обвів її поглядом і, тримаючись за рану, криво посміхнувся:

— Ти неймовірна! Але мене так легко не вбити!

Він зробив крок уперед і схопив дівчину за потилицю, поки золота кров розпливалася по його білосніжній сорочці. Під гучний стукіт збентеженого серця він посміхнувся бранці просто у вуста:

— Ти точно створена для мене!

Пристрасть, яку він відчув до неї, була невимовною. Наче небо розкололося, і янголи зійшли, щоб потягнути його до раю. У цій величі свого палацу, поранений її кинджалом, він був готовий принести клятву на крові, залишитися з нею до кінця життя — адже вона була створена богами, щоб стати його єдиною коханою дружиною. Він це відчував!

Та замість ніжних слів його слух пронизали слова ненависті.

— Ти… покидьок… — прошипіла дівчина, кидаючи іскри зі своїх космічних зіниць.

— Твій покидьок, — Данієль знаходив насолоду навіть у цьому, вже майже торкаючись її тремтячих вуст.

Він схопив бранку в обійми, зовсім забуваючи про свою рану. До біса кров, що покидала його тіло! Він житиме єдиним вогнем, що запалав у глибинах його порочної душі через цю дівчину.

Шаманка завмерла, ніби вперше опинилася в обіймах чоловіка. А може, й справді вперше доля дарувала їй тепло чужого тіла. Вона зніяковіла, на мить навіть розгубилася.

Данієль — краса порочна й незбагненна. Його пристрасть горіла в очах, а страх виблискував на іклах. Він посміхався й обіцяв, що полон його обіймів спалить її у вогні.

Дівчина не знала, що робити. Вона лише спостерігала, як він, ворог її серця, грався зараз із почуттями, раніше їй невідомими.

Коли кров перестала покидати його, Астролет наблизився до бранки, ковзнув вустами вздовж її підборіддя, а звідти на шию, з бажанням укусити. Але тут побачив те, чого не готовий був побачити, — відсутність мітки.

— Де мітка? — схвильовано запитав він, коли його ілюзії зруйнувалися.

Шаманка повернула собі контроль. В останню мить. Вона була близька до того, щоб забути. Але ні, жодна хтива пристрасть не викорінить її біль:

— Я не Астрід! Я Марієд! — зізналася вона тієї ж миті, на що отримала у відповідь щирий подив. — Не чекав мене зустріти? І справді, стільки років минуло з того моменту, як твій батько знищив мою родину. Але, бачу, ти добре за це поплатився. Сподіваєшся, що хтось зможе зняти з тебе це прокляття? Ні! Ти згниєш у цих кайданах і залишишся в палаці-в'язниці до кінця своїх днів!

Данієль зрозумів, що помилився як ніколи в житті. Він мало не втратив себе у вирі цих почуттів не до тієї дівчини! Прокляття!

Його очі тьмяніли, він відразу втратив запал. Серце стислося від болю та зради. А ще від її таких жорстоких і безжальних слів.

— Марієд, я радий бачити тебе живою… усі ж поховали тебе, руде дівча. Але я хочу нагадати тобі, що не винен у тому, що зробив мій батько! Я твоєї сім'ї не вбивав. Твоя помста і зловтіха наді мною негідні принцеси альвів!

Дівчина продовжувала залишатися стійкою перед обличчям ворога.

— Мені все одно, що ти думаєш. Я ненавиджу тебе і не дозволю Астрід стати твоєю, якою б магією ти її до себе не прив'язав! Вона — істинна Велета. Усі це знають. Кух'єт тебе не підтримає!

Данієль розлютився. Йому так хотілося прибрати її, зараз же! Знищити! Вбити! Стерти з лиця Всесвіту! Але, дивлячись їй в очі, він не міг віддати такого наказу. У глибинах її чарівних очей він знайшов увесь світ, який йому через прокляття не дано було побачити особисто! Вона, мов воля, стояла навпроти нього, закутого в кайдани! Вона — те, чого йому не вистачало все життя. Вбити її — це як знищити свою мрію!

Принц опустив погляд. І як бути? Що з нею зробити?

— Кане, — звернувся він до посіпаки, — ти притягнув до мого палацу ворога, подбай про те, щоб вона опинилася у в'язниці!

Його владний окрик, наче блискавка, розітнув задушливу тишу, вириваючи Гортьє з летаргії. Той, здавалося, ще мить тому стояв на порозі забуття, розчавлений усвідомленням власної фатальної помилки. Тепер же, ніби пробуджений від страшного сну, він рішуче плеснув у долоні, закликаючи білу гвардію до негайного виконання наказу Його Величності.