Розділ 25

Маріанна спробувала видертися нагору. Надій, звісно, було мало, особливо враховуючи відсутність спеціального спорядження. Але краще спробувати й активністю розігріти тіло, аніж чекати, поки кінцівки відмерзнуть. Та, попри всі спроби якось забратися наверх, нічого в неї не виходило. Тільки ризик зірватися вниз ставав усе більшим та відчутнішим.

Але тут раптом вона почула доволі знайомий сиплий голос та гукання.

— Господине?! Господине! — долинало згори.

— Га? Хто тут? А?! — закричала Маріанна у відповідь. Усе-таки… свої чи не свої?

— Господине! Це ваш фамільяр Йоель! Прийшов на ваш запах! — захрипів лис, мов відлуння печери, і попрямував на звук, винюхуючи свою міледі.

— Йоелю? Це ти, той білий песець? — відгукнулася Анна й отримала надію на порятунок.

— Я, панно! А де ви?!

Лис озирнувся довкола, натоптав сліди, закрутився навколо своєї осі, мов планета. А господині ніде немає!

— Тут, на краю скелі, а вірніше, під краєм скелі! — гукала Анна і, тримаючись за виступ, мимоволі підстрибувала на місці від хвилювання.

Йоель усвідомив масштаб трагедії! Він підбіг до краю урвища й обережно зиркнув униз.

Анна йому безтурботно помахала.

— Гі! Панно?! Та якого дідька ви там робите? — заскрипів лис, а голос його, мов бурульку розтрощили.

— Запитай у Всесвіту! — розвела руками дівчина й мало не втратила рівновагу.

Йоель завив, протяжно та трагікомічно.

— О-о! Я побіг за мілордом! Тут хіба крила на допомогу! — поспіхом протараторив він і змився. Лише сніг з-під лап полетів та вниз, Маріанні на голову.

Дівчина здула пасма рудого волосся з обличчя. Ну що? Треба морально готуватися до зустрічі з генералом-драконом. Зараз прилетить її коханий мізантроп та прочитає їй нотації за її витівки.

А зорі мерехтять… Сміються, напевно? А хто б не сміявся? Коли Маріанна сама собі знайшла пригод на п'яту точку (і хоч би не відморозити її тут)!

Важко зітхнувши, вона поринула в думи.

О, Локхоль. Що за дивний світ? Та такий непривітний! Цікаво, чи однаково плине час тут і на Землі? Скільки її вже немає вдома? Три тижні, три дні, три роки? О, батьки, напевно, вже з розуму сходять! А можливо, можливо, вони з Юліаном відсутні всього три хвилини, хтозна?..

Загалом, бути потраплянкою — справа така собі, нервова. Що тебе вбити намагаються, що під місцеві закони прогнути, що принци з'являються, які силою збираються тебе привласнити. Якби не вольовий характер — давно б уже стала чиєюсь маріонеткою. А так… усілякі Саї Мінхю, Гортьє Кани та Віві не в змозі її зламати! Окрім лютої північної зими! О, це дійсно ворог номер один!

Навіть шкура з хутром — не броня від холоду. А до речі, про шкуру… Думки повертаються й повертаються до згадки про руду незнайомку. Хто вона така? В чому суть її помсти? Що взагалі сталося в лісі? Багато питань — мало відповідей.

Та й не подумаєш уже — вихор здійнявся, і холодний вітер ударив їй в обличчя.

Хтось здійняв бурю.

Дівчина затамувала подих. У небі, в сяйві мільйонів зірок, з'явився він — дракон. Чорнокрилий, срібнорогий, з полум'яним поглядом. Головний перевертень серед усіх перевертнів… мілорд.

Вона притулилася спиною до крижаної скелі й виставила долоню перед обличчям. Кожен змах крил дракона здіймав таку завірюху, що дивитися вперед було просто неможливо. Карі очі заплющилися, програвши в цій війні сніжинкам і лютому морозу.

Серце гучно стукотіло. Усе тепло тіла було зосереджене в ньому.

— Дивись сюди! Дивись на мене, Маріанно! — пролунав у просторі грізний наказ, виданий тим самим оксамитовим баритоном, який Анна так хотіла почути.

Кинувши виклик завірюсі, вона подивилася вперед. У вихорі розгледіла силует людини з великими крилами за спиною.

— Крістіане! — радісно вигукнула вона й потягнулася до нього руками.

Але цей чоловік… Дивився на неї з-під лоба і, здавалося, був не в гуморі. О, він серйозно зараз збирається на неї кричати?

— Йоель покликав мене на допомогу. А ось я не збирався тебе шукати! Раз уже втекла, то навіщо тебе зупиняти?.. — його питання, як блискавка серед ясного неба, пронизало свідомість Анни й змусило її розтулити рота від здивування.

Яким же холодним циніком був цей чоловік!

Анна неминуче обурилася його поведінці.

— Дозволиш мені загинути тут? Головою вдарився об камінь чи що? — гаркнула вона, тикаючи пальцем у маківку.

Крістіан прилетів до неї. Затиснув між собою й скелею. Зазирнув в очі. Пирхнув:

— Якого біса ти пішла світ за очі? Скористалася мною і втекла!

Дівчина закотила очі.

— Угу, погрішила і лишила! — саркастично мовила вона. — Випадково так сталося! Рятуй мене, Крістіане, бо, богом присягаюся, більше тебе навіть не поцілую! А краще щигля дам у твою дурну голову!

— Ти точно не навмисне тікала? — його наївність була дражливою й безмежною.

— Замовкни вже! Ти безглуздий! — буркнула Анна й легесенько штовхнула його в груди.

— Скоріше вразливий, але твій… — прошепотів Крістіан, обійняв її й забрав зі скелі.

Вилетів нагору.

Там опустив кохану на безпечну галявину, обтрусив з неї сніг і взяв до долонь її замерзлі рученята. Подихав на них, щоб зігріти.

— Ти як? Замерзла? Ціла? Нічого не пошкодила? — запитав він, обводячи її поглядом.

Анна здригнулася. Вітерець спину лоскотав. Шкура короткувата та й зовсім не гріла вже, а начебто справжня!

— Ціла, але, трясця, холодно! — крізь зціплені зуби мовила вона.

— Усе позаду, тепер ти в моїх обіймах, — промовив Кріс, прагнучи її вуст і розігріваючи свій торс, як справжній дракон. Аж жилки лавою налилися.

Анна миттю відчула тепло його обіймів. А за тим — і гарячий поцілунок на своїх губах.

О, це вже інша справа! А то мильну оперу тут розвів! А добре ж як… Його руки такі сильні й ніжні водночас. Так пестять її, гладять, а потім раз!.. і стискають! О, ступні її відриваються від землі, і він підіймає її в небеса та летить із нею кудись у далечінь…