Розділ 24

Тим часом Віолет у людській подобі повернулася до палацу у Віллеонхолі. Дорогою зустрілася з Крістіаном, але лише обняла його й награно посміхнулася, ні слова не сказавши про Маріанну. Ну, звісно, сказати про Маріанну — згадати і про Гортьє Кана, а це їй не вигідно!

До того ж Віві наче щось шукала, бо зовсім «ненавмисне» торкнулася кишень крісових штанів. Але нічого там не намацала. Тож знов хитро посміхнулася і відступила, невинно кліпаючи очима.

Заклопотаний підготовкою до балу мілорд відмахнувся від сестри й пішов у справах. Віві ж швидко вискочила на другий поверх та сховалася в темряві коридору спального крила. А звідти вже прокралася до покоїв братика. Що їй там було потрібно? Одному богу відомо. Але коли вона відчинила двері, на порозі спальні її, як незвану гостю, зустрів вірний вартовий пес Адольф.

— Пані?! — здивувався він і хижо вишкірив ікла.

Віолет до нього нахилилася і кокетливо приклала пальчика до своїх пухких губ:

— Ч-ш-ш! Є одна справа! У Крістіана тут десь повинен бути ключик від забороненої зали в бібліотеці, а то в кишенях у нього порожньо! Значить, він тут є…

Адольф звів брови до перенісся. Візити Віолет завжди вирізнялися своєю підступністю та хитрістю. Тож треба бути уважним, щоб вона зараз не надурила його, наївного!

— А вам навіщо? — поцікавився він щодо ключика.

— Є вагома причина відвідати це приміщення, — видала «аргумент» Віві.

Пес притиснув підборіддя до шиї, косо глянув на панянку. Ще й вирядилася так, що, їй-богу! Ці панчохи… кгм! Дияволиця!

— Ну, ключ останні два тижні перебував у леді Маріанни. Вона його в мілорда поцупила!

— О, чорт, то він зараз у неї?

Віві нависла над собакою, мов хмара.

Пес здригнувся від носа до кінчика плямистого хвоста.

— Не знаю… Думаю, вона його десь тут залишила… Хм… — буркнув він та озирнувся довкола. Шукав-шукав та й знайшов. — А, ось і він! Перед тим як піти, міледі залишила його на тумбочці!

Кішечка-перевертень граційною ходою пройшла до тумбочки й схопила ключа так, ніби він зараз мав зникнути.

— Яка чудова знахідка! Це полегшить нам усім життя! — вигукнула вона й майнула до виходу.

Та Адольф же пес вартовий, надійний.

— То навіщо вам до таємної кімнати, гав? — гукнув він за нею й подався слідом.

Віолет переплела руки на грудях і закотила очі. Важко зітхнула, емоційно:

— Ну то ходи зі мною, якщо так хочеш дізнатися!

Розуміла, що він не відчепиться.

— О-о! — видав Адольф. Може, якщо справу пані розкриє, то за Маріанну не дістане? Було б непогано!

Віолет швидким кроком пройшла до бібліотеки, а звідти вже й до дверей таємної кімнати полинула. Ключик у замкову шпарину просунула і з клацанням повернула. Скоро таємниці відкриються, як цей замок!

У повітрі нависла напруга разом із важкою, вишуканою атмосферою бібліотеки.

Таємна кімната кликала назустріч невідомому.

Адольф несміливо визирав з-за спини Віві, боячись заходити. А дівчина знала, за чим прийшла в цю невеличку похмуру комору з багатьма секретами та безмежним хаосом у вигляді навалених один на одного сувоїв, артефактів та всякого непотребу. І багато ж таємниць у Локхолі назбиралося! Вже їм і місця не вистачає!

Віолет пробралася всередину цього «чудового» архіву, розгребла мотлох і знайшла старовинну скриню.

— Момент істини! — заявила вона, відчинила скриню й обережно зазирнула всередину. Там було чиєсь вбрання — дитяча сіренька накидка, на вигляд королівська.

Віолет дістала її, понюхала, миттю здригнулася й вигукнула: «В яблучко!». Її блакитні очі стали вдвічі більшими.

— Понюхай! — буркнула вона й насильно приклала накидку Адольфу до носа.

Пес нюхнув, витріщився, стрибнув на місці, хвіст зробив стрілою.

— Запах, як у міледі Маріанни! — аж вибухнув він емоціями.

Віолет кинула накидку назад у скриню й протяжно видихнула, усе усвідомлюючи.

— Саме так! Сьогодні в лісі я побачила Маріанну, яка сиділа на дереві. І ти навіть не уявляєш, як я сіпнулася в той момент. Я згадала дещо з дитинства! Побачила схожість. Це було наче дежавю! Маріанна сиділа на дереві, доросла й нахабна дівка, але я чітко побачила в ній Астрід — малечу, яка кидалася шишками в Крістіана й називала його довбнем!

— Та не може бути?! Маріанна — це Астрід?! — вигукнув пес і миттю заглибився в роздуми, щоб аналізувати все та скласти докупи, як справжній арифметик.

— Браво! — раптом пролунали аплодисменти з-за спини.

Віві оглянулася на знайомий голос.

Сай Мінхю стояв на вході до таємної кімнати, спершись плечем на одвірок. Споглядав їх обох крізь блиск окулярів та криво посміхався.

Дівчина напружилася, з-під лоба глянула на ведмежого князя. Хотіла щось сказати, але він її випередив:

— Що ти робиш у таємній кімнаті? — спитав він, граючись із клаптиком того самого чарівного листа (який не так давно в нього помітила Анна).

Віолет демонстративно поклала руку на скриню:

— Те, чого не зробив ти — дізнаюся правду!

Сай відвів погляд і засміявся з усією притаманною йому величчю.

— Я її дізнався трошки раніше за тебе, люба кицю! — заявив він і підправив окуляри. — Буквально сьогодні вранці знайшов листа від Сіріуса, у якому йдеться про малого ахтумар'є Юліана. І про те, що Маріанна теж ахтумар‘є, хоча там і не написано, що вона Астрід… Але це так! Тому що вгадай, кого я зустрів сьогодні в лісі близько обіду?

Віві хмикнула.

— Марієд! — відповіла вона без затримок.

— Так, загублену сестричку нашої не менш загубленої Астрід! І вони такі схожі, що аж лячно!

— І справді! Дива! — бовкнув Адольф, не знаючи, куди подітися, поки між цими двома скакали блискавки.

Сай постукав текою по дверях і розім'яв шию.

— Ось такі справи в нашому Віллеонхолі напередодні свят… Наївний Астролет, ги! — раптом згадав він про принца Шипів.

— Та тут усі були наївними, особливо мій братик! — куточком губ посміхнулася Віві. — Душу навиворіт вивернув через власну гордість та упередження. Кумедний! Але цікаво, як ми скажемо Крістіану про те, що він не впізнав свою істинну? Ха-ха!