Розділ 22

У кришталевій залі, сповненій божественної краси та величі, в сяйві вогнів ароматичних свічок, під блиском крижаної люстри, прекрасний принц, оповитий кайданами та трояндами, грав за роялем. Він творив для дам свого серця, для аристократок та принцес, які зібралися біля вишуканого музичного інструменту, щоб почути чарівну мелодію, створену чоловіком їхньої мрії.

Данієль грав для своїх кандидаток, розважаючи їх напередодні балу. А вони дивилися на нього зачаровано, сміялися та кокетливо махали віялами на свої вродливі личка.

Данієль же був утіленням неземної краси та величі, гідної королівської династії Астролетів. А його гра на роялі була й зовсім вищою за всілякі похвали! Він кохався в цій музиці, як творець, як митець, що вкладав душу в кожну ноту. Його рожеві очі, сповнені пристрасті, мов у поета, горіли для них — дівчат — любов'ю. Він щиро вірив, що знайдеться та, яка зруйнує його кайдани… і з усіх сил намагався думати, що це не Маріанна. Але… в найвідповідальніший момент, коли він уже майже закінчував композицію, його десниця запекла, мов занурена до магми.

Данієль зі стогоном відірвав руку від клавіш і стиснув її в кулак. Він дещо усвідомив: швидко зрозумів, що його магію розтоптали, мов непотріб у багнюці. Знищили будь-який контроль. Забрали владу. Він зірвався з-за рояля і мовчки покинув залу. Дівчата розгубилися. Вони не могли збагнути, що ж сталося з їхнім принцом?

А він летів коридором своїх володінь, тримаючись за шпагу, й гукав на повні груди, кличучи свого посіпаку: «Гортьє! Гортьє!»

...

Маріанна прокинулася від біганини Адольфа по покоях і голосного тупотіння його лап.

Вона потягнулася в ліжку, ніжно, мов кішечка, і усвідомила те, що сталося. Насамперед — пошукала поглядом Кріса. Але мілорда поруч не було, напевно, вже пішов у справах. По-друге — на милому обличчі з'явилася щаслива усмішка. Анна підкинула подушку, зловила її, притисла до грудей та покотилася по ліжку. Здається, зараз ще й веселку по собі залишить. Дівчина не могла стримати своїх емоцій! Вона почувалася коханою й щасливою. У пам'яті один за одним спливали фрагменти спільної ночі. Очі її аж загорілися золотом, мов сонце, від усвідомлення близькості.

Маріанна зіскочила з ліжка й побігла наввипередки з Адольфом по покоях. Наспівувала собі щось під ніс, якусь веселу мелодію «ля-ля-ля», і підстрибувала.

— Крістіане, я тебе кохаю! — вигукнула вона та накрила обличчя подушкою. А потім знов пурхала по спальні, мов метелик. Натхненна і щаслива.

Адольф здогадувався, у чому справа, і хотів спитати щось кілька разів, але не наважився.

Тільки коли господар з'явився на порозі, схопив міледі в обійми й пристрасно поцілував, пес зрозумів, що не помилився у своїх здогадках. Між цими двома щось та й було…

— Твій трохи запізнілий ранковий поцілунок, — посміхнувся Крістіан коханій у вуста.

Анна звузила очі й склала руки за спиною.

— Ти вже, напевно, весь у роботі? — запитала вона, з кокетством крутячись біля нього з боку в бік.

— Ти вгадала! Новий рік за три доби. Це велике свято!

— Може… тобі чимось допомогти?

— Ні, лисенятко, краще добре відпочинь перед балом, хочу побачити тебе на ньому у вишуканій смарагдовій сукні! — мов наказ, мовив мілорд та вщипнув дівчину за рум'яну щічку.

Адольф поплив, мов желе на сонці, спостерігаючи за ними. Які ж вони прекрасні, як доповнюють одне одного! Ідилія…

Крістіан поцілував Анну в маківку на прощання та покинув покої. І, відверто кажучи, він був не менш натхненним за «лисенятко».

Дівчина розквітла й з ентузіазмом уперла руки в боки. Так, чим би зайнятися? У принципі, можна вийти на свіже повітря. Але надворі холодно… Тож для початку треба одягнутися, а то кудись виходити в одній нічній сорочці та босоніж — узагалі не варіант.

Анна підійшла до шафи та демонстративно відчинила дверцята.

М-да… висить тільки чоловічий одяг… Що ж, доведеться запозичити у Кріса кілька речей.

Адольф із цікавістю спостерігав за міледі, поки та рилася в одязі, зануривши голову між піджаки та пальта. Назбиравши цілу купу речей, вона майнула до дзеркала.

Пес почухав за вухом. Невже дійсно вирішила вбратися в «мілорда»?!

Анна одягнулася в штани (хоча довелося максимально перетягнутися ременем), сорочку та чорне довге пальто. Чоботи, звичайно, були завеликі, але дві хустки, забиті в носаки, врятували ситуацію.

Дівчина впевнено поглянула на себе в дзеркало та схвально кивнула головою. Ну, красуня, та ще й у крісових речах, які п'янко пахнуть його парфумами! І від усвідомлення цього можна було розтанути, як сніжинка в теплих долонях дракона.

— Вам личить цей стиль, але боюся, вас не зрозуміють через штани… — заскавчав Адольф, пояснюючи реалії Локхолю.

— У моєму світі жінки вже давно носять штани! Це називається прогресом! — зухвалим тоном заявила Анна й поважним гангстерським кроком пройшла до тераси.

Як справжня акторка, вона швидко вписалася в роль мафіозі і, відкинувши волосся назад, поклала руку до кишені штанів.

Адольф аж підборіддя притис до шиї від подиву. Оце так таланти в його міледі!

— Ага, і фехтують! — додав він, згадавши про її нещодавній подвиг із гвардійцем.

Анна, насвистуючи приємний вестерновий мотив, вирвалася з «клітки» на балкон. Нарешті!

Далматин вірно поплентався за нею. Ну, полонянка-неполонянка, а контролювати й захищати треба (до того ж… господар не давав «відбій!»).

Анна вдихнула запах свободи на повні груди. Ха, зима обпекла холодом її обличчя тієї ж секунди. Довелося здригнутися.

— Дідько! — вигукнула вона, зрозумівши, що надворі стало ще холодніше, ніж було раніше! Ще б пак, Новий рік на носі, а навколо снігові вершини гір, які обвіває дикий вітрисько. Трясця, та оселя мілорда і справді розташована високо в горах! З огляду на задній двір було не зовсім зрозуміло щодо будови ландшафту цієї місцевості, а тут балкон із видом на місто — зовсім інший пейзаж!