Розділ 15

Для хлопчика, який завжди цікавився фентезійними світами, опинитися у схожому вимірі було справжнім здійсненням мрії, але водночас — і великим викликом.

​Хоча, чи читав він про подібний світ, чи грав за героя в схожій на полюс країні, чи бачив фільм, де була така ж зима або храм «Зодіаку»? Не пригадати. Та магія тутешніх земель змусила його прийняти виклик і боротися за місце під сонцем (а вірніше, його блідою примарою).

​Звук гонга розбудив його, як і зазвичай у цей час.

​Юліан підвівся з футона й окинув сонним поглядом крижану кімнату. В ніс відразу ж ударили пахощі. Своїм винятковим храмовим ароматом вони розслабили розум. Мирра заспокоїла схвильоване дитяче серце.

​Над його головою заблискотіли зоряні сигіли, що, мов сузір'я на небі, вкривали всю стелю.

​Чарівний дзвін пробігся нотами по бурульках. Задзвеніли й стіни храму.

​Серед спокійних мелодій пролунав скрегіт маленьких кігтиків по льоду. Вірний фамільяр Платон прибіг до свого маленького господаря.

​— Вчитель Сіріус прийшов! Вставайте! — повідомив він і заліз хлопчику на плече.

​Юліан звівся на ноги. Взяв до рук сувій, як справжній учень. (Щоб справити враження).

​За цей час, проведений у храмі, він змінився як ззовні, так і всередині. Пройшов трансформації, таємничі, як і цей світ.

​Його земний одяг був замінений на вбрання, схоже на «ханьфу». Білий халат із довгими рукавами, виконаний зі щільної тканини, додавав йому витонченості та загадковості, сірий хутряний комір мав зігріти у вічну зиму, а взуття з оленячої шкіри вдало доповнювало образ у межах тутешньої культури. І саме так, він мав стати частиною цієї культури. Мав прийняти її всім серцем. Мав зрозуміти.

​Його волосся було зібране в маленький хвостик на потилиці, щоб погляд зелених очей завжди залишався відкритим. Адже очі — дзеркало душі. У храмі погляду ховати не можна.

​Юліан дивився на вчителя, який з кожним кроком ставав усе ближчим. Його обличчя було приховане за маскою. Та не очі. Бо вони відображали в собі істину.

​Хлопчик зазирнув у темно-сині очі вчителя. Завмер в очікуванні його слів.

​Таємничий наставник зробив легкий уклін.

​— Вітаю, Юліане!

​— Майстре Сіріусе, — вклонився учень, з повагою, низько.

​Учитель розкрив «кришталеве» віяло і змахнув ним на себе так, щоб з кожної перетинки посипався сніг. Суворим поглядом обвів свого учня і мовив голосом гірського вітру:

​— Шість днів, шість ночей ти протримався у моїй обителі. Так довго ще ніхто не тримався. Я вітаю тебе з цим!

​Юліан посміхнувся, відчуваючи прилив сил та енергії. Фамільяр на його плечі ж закрутився від радості.

​— Досі не вірю, що вчора я нарешті змусив свої руки створювати лід. Ви мали рацію, вчителю, я зміг! Я зміг подолати свої страхи! — захоплено мовив хлопчик, дивлячись на свої долоні, на яких таємничими візерунками розійшлася паморозь.

​Учитель кивнув. Його волосся, що було мов блакить, грайливо впало на обличчя.

​— У тобі дійсно тече кров древніх Ахтумар'є, — заявив він, поважно склав руки на животі й заховав їх під тканину рукавів. Його образ був стриманим, терплячим, мудрим. І нагадував учителів у земних східних храмах.

​Юліан бачив таких героїв у кіно, читав про них, грав за них в іграх, але ніколи не сподівався зустріти в житті. Його погляд був сповнений захоплення, він дивився на вчителя, як на когось справді великого. І на себе глянув під зовсім новим кутом.

​— Я завжди знав, що зі мною щось не так, — розгублено зізнався хлопчик.

​Учитель дарував благодать своїм поглядом та голосом.

​— Цього чудового дня, коли ти довів, що гідний перебувати тут і бути моїм учнем, я хочу познайомити тебе з іншим магом цих земель!

​— Ми тут не самі? — здивувався хлопчик.

​Наставник гучно посміхнувся, так, що маска була несила сховати його емоції.

​— Я не міг тебе познайомити з нею раніше. Це було б занадто ризиковано. Я не був упевнений у тобі!

​— З нею? — завмер Юліан. Дівчина-маг?!

​Учитель Сіріус загадково хмикнув. Мовчки рушив на вихід.

​Хлопець переглянувся з Платоном, знизав плечима і несміливо пішов слідом за наставником.

​Сіріус покинув храм. Шлях тримав до високих гір, де вирувала снігова буря.

​Учень покірно йшов за ним, намагаючись потрапляти в залишені його ступнями сліди на снігу (дитяча невинність та гра).

​Зелені очі пронизували поглядом спину наставника. Куди він його веде?..

​У тому боці Юліан ще не бував…

​Сіріус змахнув рукою перед завірюхою. Рукав кімоно елегантно розсік повітря і розігнав сніжинки. Перед очима з'явився ще один храм, а може, і палац? Як і «Зодіак» — з вигнутим по краях дахом та крижаними стінами.

​— Це мій дім, — коротко пояснив учитель і піднявся сходами.

​Юліан побіг за ним. Із цікавістю увійшов у відчинені масивні двері. Платон теж не відставав — поскреготів по крижаній підлозі з кумедним «вау-у-у!» під носом.

​Усередині палац виявився неймовірно казковим та вражаючим. Хол був зроблений ніби з кришталю. Зала ж — із білого мармуру й нефриту, що послужив основою для колон.

​Та вони пішли ще далі. Оминули багацько кімнат, проігнорували чимало дверей і ніде не зупинялися. Очі постійно чіплялися поглядом за меблі й витвори крижаного мистецтва, але не було ні часу, ні нагоди їх роздивитися.

​Сіріус ніде не затримувався навіть на мить. Він пройшов крізь увесь палац. Дістався останнього коридору, а звідти, мов хмара, виринув на задній двір, розвіваючи поділ свого кімоно.

​Юліан нічого не розумів. А на задньому дворі то що?.. Тут хтось чекає? Та невдовзі він помітив, що двір надійно оточений горами з усіх боків, наче схованка.

​І це вже стало для нього загадкою. Втім, як і небо з ранішніми зорями. Коли ще ніч, але вже й день…

​Очі не могли затаїти в собі стільки магії одночасно. Кліпнули. Та знов глянули на світ із подивом… Раптом у небі промайнула та сама полярна сова.