Розділ 14

Анна сиділа перед вікном тераси і дивилася на вічну зиму Локхолю. В руках вертіла того самого ключа, якого вкрала у Кріса. Для якого замка був призначений цей ключ? Поняття не мала. Але головне, що він є. Може, й знадобиться...

Сніжинки залітали на терасу, і чимось цей вечір (?) нагадував їй той, коли вона востаннє визирала у вікно на рідній Землі.

Сумно…

Адольф підійшов до міледі й торкнувся мордою її щиколотки.

— Голодні, напевно? — буркнув він, із жалем дивлячись з-під навислих брів. — У мене там, у кабінеті господаря, прихована кісточка, трирічної витримки, можу поділитися?

Анна миттю відірвалася від сумних думок.

— О ні, дякую! Не їм кістки! Тим паче такі древні, як скам'янілість крейдового періоду! — заперечила вона помахом руки. Такого делікатесу їй у цьому житті ще не пропонували!

Далматин важко зітхнув і поклав голову на лапи.

— Це так несправедливо щодо вас, моя леді! Ви ні в чому не винні, я ж бачу! Господар поводиться… як дурень! Ви, напевно, сердитеся на нього? Але повірте, у нього дуже добре серце, насправді. І ви йому дуже подобаєтеся, просто він боїться бути вразливим, напевно?

Вірний слуга дуже переживав за свого господаря і… потенційну господиню.

Анна погладила собаку по плямистій маківці.

— Я не серджуся. Просто це все дійсно сумно. Я нічого не зробила. І не брехала! Я дійсно шукаю свого брата. І молюся, щоб він був живим, щоб тримався! Я хочу йому допомогти, але мої руки зв'язані…

Насправді вона вже ледве стримувала сльози.

— Якби господар мене послухав… Але він не стане, занадто впертий! — пес став лютішим за мороз. Загарчав і гнівно вдарив хвостом об підлогу.

Дівчина знов підняла погляд на зиму за вікном. Чому їй усе так важко дається в житті? Починаючи з досягнень, де вона вічно поступалася брату, і закінчуючи пригодами в цьому світі, де кожна розмова з Крістіаном не приводить до результату. Скільки днів вона ще проведе у полоні? І чи не буде потім занадто пізно рятувати малого, навіть якщо їй вдасться якимось чином покинути володіння Велета?..

Та потік думок був перерваний раптовим гуркотом та шарудінням.

До покоїв, поспіхом відчинивши двері, увірвався Никифор. Заскочив, хаотично виляючи рудим хвостом, і замявчав з обуренням:

— Вселенська трясця! Це все коштувало мені нервів, але ви двоє врятовані! Господар зрозумів свої помилки. І наказав подати вечерю та гарячу ванну!

Анна вмить повернула собі театральний настрій і гордо склала руки на грудях.

— Та невже змилувався деспот! — пирхнула вона, укотре згадавши про те, що на її тілі досі присутнє золото… після розстрілу ворогів.

Никифор припав до ніг міледі і, з муркотінням на вусах, поцілував їй руку.

— Пробачте його, він не дуже вміє ладнати з жінками. А ще його руйнують власні страхи. Прийміть його вибачення через мій поцілунок!

Анна схвально кивнула. Не хотілося сперечатися з норовливим дворецьким. Хтозна, що він потім утне? Краще прийняти його вибачення. І змиритися.

Кіт зробив низький уклін і посмішкою натякнув на те, що він би радий залишитися, але має купу справ.

Анна вклонилася у відповідь. Приємно мати справу з вихованим слугою.

Вечерю подали відразу ж, як Никифор покинув покої. Її приніс слуга-тхір. Він же подбав і про ванну.

Поки Маріанна вечеряла пряною кашею (яка складалася з досить незвичайних інгредієнтів, таких як шишки й зерна кедра, хоча на смак усе було просто чудово, жодних зауважень), тхір порався в купальні. Нагрів води в каміні й наповнив ванну окропом. Накидав туди різного сухоцвіту та налив молока.

Анна швидко з'їла все, бо зголодніла не на жарт. Адольф теж знищив свою порцію за мить. Усе запили гарячим чаєм і задоволено погладили животики (а кістка хай там в'ялиться до наступного року).

Після хорошої вечері навіть з'явився настрій пожартувати.

— Та й добре, що Кріс усе ж змилувався й організував нам вечерю, а то я б тебе з'їла, песику, — посміхнулася дівчина, не залишаючи в спокої свого улюбленого вартового.

Адольф нашорошив вуха.

— Га?! Веселі у вас жарти, моя леді. Не смішно! Я пес! Розумний! Залишайтеся ви краще травоїдною. Каші смачніші!

— А сам же кістки гризеш! — зауважила Анна, згадавши про його недавню пропозицію.

Далматин пирхнув зі змахом лапи:

— Так і хутра вбитих ворогів носимо, і кістки звичайних тварин гриземо — такий наш світ!

— Не всі тварини в Локхолі такі, як ти? — раптом поцікавилася потраплянка.

— Звісно ж, ні! — емоційно вигукнув пес. — Є ті, що не мають у собі людської крові. Вони нерозумні, вони просто існують. А ось мої предки були перевертнями, як наш мілорд, наприклад. Та з часом утратили можливість перетворюватися на людей. Я пес у третьому поколінні. А ось мій прадід умів приймати людський образ. Я такого ж не зазнаю…

Анна щиро здивувалася.

— Але чому?

— Не знаємо чому… Але простий люд утратив цю можливість ще до війни. Тому Джузеппе Астролет і вирішив, що може нас захопити, — важко зітхнув Адольф, згорнувся калачиком біля ніг дівчини й обвився хвостом.

Анна знизала плечима. Доволі цікавий устрій. Та чи варто їй його вивчати? Вона не знала. Усе ж думки про повернення додому не полишали її. Досі.

З одного боку, вона б не проти залишитися і… спробувати зробити Крістіана кращим. Припустимо. А з іншого боку — а як же дім, мама, життя на Землі? Прокляття, та вона навіть не знає, як би вчинила, якби перед нею зараз з'явився брат і портал додому. Чи вирушила б вона назад до свого світу разом із Юліаном? А як же тоді любий Кріс?.. Чорт. Та від думки про нього мітка знову нещадно потривожила її.

Дівчина завмерла. Краще ні про що не думати і ні про що не говорити.

У цю хвилину спокою тхір підійшов до міледі, з повагою вклонився та й протараторив:

— Ванна готова, моя пані! Добре відпочиньте і подзвоніть у дзвіночок, як закінчите. Я доти поміняю постіль.