Розділ 13

Кан Гортьє, ніби нічого й не сталося, стояв на сходах перед парадними дверима Палацу Шипів і готувався зустрічати екіпажі, які один за одним проїжджали крізь великі золоті ворота та прибували до двору.

Примарні промені сонця (яке тут було помітнішим, ніж у Віллеонхолі) падали на фасад величного білого палацу, що славився своїми мармуровими колонами, обвитими тисячами гілок шипшини, світлим дахом зі статуями та великою вежею з годинником.

Перед парадними сходами стояв фонтан (який працював виключно завдяки магії), і його холодні води били високо в небо. Від погляду на нього всім ставало зимно, і теплі хутра не рятували від думок про холоднечу півночі.

Кінні екіпажі по черзі зупинялися перед сходами. З карет виходили поважні гості. І кожного з них вітав Кан Гортьє, як довірений посіпака корони.

Вампірчик, як зазвичай, був неперевершеним красенем. Цього разу одягнений у біле вбрання, що складалося з укороченого піджака, сорочки, портупеї та вузьких штанів. Як завжди елегантний і, без сумніву, законодавець тутешньої моди. Тримав спину прямою, незважаючи на нещодавнє поранення, і посміхався, мов небожитель. Сповнений шарму й хисту до всього величного і божественного, він воістину був окрасою двору Шипів та дивував гостей своїм бездоганним образом.

До балу залишалися лічені дні. Тож запрошені гості прибули з далеких держав заздалегідь, щоб не проґавити можливості видати своїх дочок за когось із Королівства Шипів, а тим паче за самого принца Астролета!

Гортьє Кан посміхався, манірно цілував руку кожній красуні (а інших дівчат там і не було) і проводжав поглядом до парадних дверей, за якими діви зникали, мов мрії.

Поважних гостей прибуло чимало. Союзників у Астролета виявилося багато. І дочок своїх вони попривозили стільки, що вистачило б на цілий гарем.

Кан голосно видихнув. Може, і йому якась трояндочка дістанеться? Скоріше б уже сам бал! Але до нього ще потрібно дожити. А наразі справ багато. І небезпеки. Не до веселощів…

Події у Віллеонхолі не давали йому спокою. Він мимоволі про все згадував у проміжках між привітаннями та поцілунками.

Лише келих доброї крові міг би його зараз освіжити. І симпатія якоїсь із цих леді…

Але які б там погані думки не роїлися в голові, треба посміхатися, посміхатися…

І тієї миті, коли Кан уже майже заспокоївся, до нього з натовпу вислизнув гвардієць і тихо зауважив одну річ, прошепотівши йому на вухо кілька слів:

— Його Величність прокинувся. Що нам робити?

Гортьє нервово усміхнувся й скосив погляд у бік дівиць.

— Сподіваюся, ці красуні зможуть відволікти Його Високість від непотрібних йому інтриг. Не така вже й чарівна та Маріанна, тут бачу ліпших кандидаток, — промуркотів він, шкірячи зуби.

— То краще сповістити його про візит наречених, а новини щодо дев'ятої дівчини поки що не доповідати? — надокучливо спитав солдат.

Гортьє кивнув, не перестаючи посміхатися гостям.

Гвардієць прийняв наказ і поспішив до палацу, хвилею увійшовши у двері разом із королівською родиною якоїсь екзотичної країни (скоріш за все, сонячної, бо їхні легкі вбрання ніяк не вписувалися в антураж тутешньої зими).

Кан знов видихнув. І як зізнатися жорстокому принцу в провалі завдання? Хоч би голови всім не повідтинав!

…

Тим часом принц Шипів лежав на ліжку у власних королівських покоях. І думав про велике. Кайдани надійно тримали його при дворі. І помирати від нудьги йому доводилося не вперше.

Він вдивлявся у стелю, розписану в божественному стилі, і грався з пелюстками троянд.

Уся його спальня, до речі, перебувала в полоні терня. Троянди обвивали меблі й балдахін ліжка, торкалися червоними пелюстками постелі й ніжили тіло їхнього принца не гірше за дівочі руки.

Та Данієль усе ж не знаходив у них щастя. Бо вони не могли зруйнувати його кайданів. Лише палке кохання могло. Лише стукіт гарячого дівочого серця.

Він заплющив диявольські рожеві очі й ковзнув долонею вздовж шиї, спустився на груди і зачепив край вирізу білої сорочки. Дурні мрії поглинали його свідомість і змушували бути вразливим. Він думав про щось прекрасне…

Та сама… Та сама, що зніме з нього кайдани. Чи прибуде вона сьогодні до палацу? Чи торкнеться його розпечених грудей своєю ніжною рукою? Чи спробує пізнати його серце? Прокляття! Та він боявся, що так її і не зустріне!

Його долоня стислася в кулак. З обличчя зникло будь-яке блаженство. А з вуст зірвався тяжкий монолог:

— Ніхто ще нічого не сказав мені про Маріанну! Буде прикро, якщо дев'ята — та сама, а вона не прийде! Серце моє не на місці від цього. Недарма їй не дозволили потрапити в мої руки! Та ще й ховали в іншому світі стільки років. І…

Та потік його буйних думок перервав раптовий стукіт у двері.

Принц неохоче піднявся з ліжка. Підправив одяг та зачіску. Нічийого візиту не чекав, порушенням спокою був незадоволений, але все ж дозволив незваному гостю увійти до покоїв:

— Заходь, якщо вже постукав!

Та, на його подив, це був не Гортьє і не слуга. А дівчина. Одна з принцес (?).

Вона тихо відчинила двері й з'явилася з-за них, мов неждане щастя. Ніхто не чекав, а воно саме до рук прилинуло.

Принц насторожився. Що за неочікуваний візит?..

Дівчина зам'ялася, заправила русявий локон за вухо і кинула на Астролета зніяковілий погляд зелених очей.

— Ваша Величносте, пробачте, що без запрошення. Сподіваюся, я не завадила вашому відпочинку?

Данієль сперся плечем на колону ліжка і криво посміхнувся:

— До тебе він був нудним, госте.

У рожевих очах неминуче заграли бісики. Принц був готовий до гри.

А ось дівчина боялася зробити бодай крок у його бік, досі сором'язливо стояла біля дверей і лише нервово стискала пальці.

— Просто… стільки легенд про вас у народі ходить. Я в них не вірила, і ось сьогодні така нагода! Я вирішила переконатися, що розповіді про вашу неземну вроду і кайдани, які може зруйнувати лише кохання, — це правда? — спитала вона, мало не ламаючи собі фалангу.