Розділ 12

Генерал підняв руки й глянув на Маріанну згори вниз. Чортиця! Вирішила пограти? То нехай. «Там немає куль, але готовий тобі підіграти, якщо вже так хочеш побути владною», — подумав він, а назовні й бровою не повів.

Маріанна поставила палець на курок і зухвало подивилася на свою «здобич».

— Якщо я справді твій ворог, то зараз натисну на курок, чи не так? — лукаво спитала вона і провела долонею вздовж його ключиць.

— Ризикни! — проричав мілорд і затамував подих: її долоня ковзнула на його шию, а звідти на щоку. Вона гладить його, чорт забирай, і так ніжно, що тіло наскрізь проймає дрож. Ласка, дарована нею в такий момент, — о, це прокляття! — загострює всі відчуття. Давно він не почувався так… добре. Напевно, таких ігор йому, холодному генералу, і не вистачало все життя.

— Тобі подобається, перевертню? — спитала Анна, торкаючись його волосся. (Коли ще в неї буде можливість погратися з «Аполлоном» локхольського пантеону?)

— Подобається! — простогнав Кріс, відчуваючи її гарячі дотики за гострим вухом і на задній частині шиї.

Знущається, вона з нього знущається!

— Я не маю нічого спільного з Королівством Шипів, окрім того нещасного знаку за вухом. Невже це привід вважати мене ворогом? — спитала Анна, продовжуючи його спокушати.

— Великий привід! — прошепотів Кріс, тримаючись. — Ти належиш Астролету! Це привід тебе вбити! Але я не впевнений, що зможу це зробити, навіть якщо буде така потреба. Мій звір досі вважає тебе своєю істинною, попри все на світі. Дурне чудовисько!

Анна усміхнулася самим куточком губ.

— А що про мене думає сам Крістіан Велет?

Генерал на мить завмер. Знов глянув на неї згори вниз. Невже це мале тендітне створіння здатне тримати його на ланцюгу?

— Що ти мале нахабне лисеня! — проричав він і вирвав пістолет із її руки. Натиснув на курок, ухолосту, і показав, що гра не вартувала карт.

Анна сіпнулася, але не розгубилася.

— Неважливо, ворог я тобі чи коханка. Поруч зі мною ти завжди будеш у небезпеці. Обпечешся. Програєш. І заплачеш. Бо я зруйную твоє серце. Тож краще відпусти мене на волю і дай спокій мені й собі! — на одному подиху вигукнула вона, вже не маючи козирів у рукаві.

— Воля? Спокій? — усміхнувся Кріс. І, як завжди, його посмішка була небезпечно прекрасною.

Полонянка кивнула, але сміливості в діях поменшало. Вона зрозуміла, що звір утік із клітки. А вона його добряче перед цим надраконила.

Генерал несхвально похитав головою і вдарив долонею об стіл поруч із дівчиною. Тієї ж миті нахилився до її вушка і нагадав, з ким вона має справу:

— Молися богам, щоб я продовжив вважати тебе ворогом, бо якщо ти дійсно не маєш нічого спільного з планами Астролета і виявишся більш ніж вільною, я тебе так покараю за ці ігри, лисеня, що наші стосунки закінчаться… шлюбом!

Анна завмерла. Ні, він не брехав, в його очах вона могла повторно прочитати ці рядки. Пекло! Та він був таким красивим у момент люті. Можливо, даремно вона грає з таким чоловіком? Оступитися тут настільки ж просто, як і потонути в глибинах його зіниць. І як вона могла так легко його торкатися, так безпечно і вільно гратися, ніби він її коханий? Ніби це його мітка знаходиться в неї за вушком? Ніби це його вона хоче називати своїм володарем? Прокляття! Та він продовжує дивитися їй в очі. І вже тримає її за зап'ястя, і погрожує поглядом, і самими вустами шепоче її ім'я.

Гра, яку вона почала, може згубити їх обох. Може…

І в цей момент, коли Анна усвідомила, що закохується в цього чоловіка, мітка за її вухом запекла так, ніби її щойно нанесли розпеченим тавром. Дівчина схопилася за знак і застогнала. Біль був нещадним.

Крістіан миттю відсахнувся від Анни і з жахом в очах подивився на свої долоні.

— Наче вогнем блискавки обпекло! — проричав він, споглядаючи червоні смужки на шкірі своїх рук. — Магія Астролета! — усвідомлення прийшло швидко, як і гнів.

Анна не розуміла, що відбувається. Її кінцівки тремтіли від страху. Тіло боліло від щойно пережитої хвилі магії, яка пронеслася крізь нього від пальців ніг і до самої маківки. Безнадійно розгублена, налякана, зніяковіла, вона здригалася з кожним подихом і поглядом шукала відповіді на обличчі генерала.

Та Кріс утратив дар мови, хоча його спустошені очі говорили замість тисячі слів.

Він усе зрозумів. Усвідомив силу зв'язку Анни з ворогом. І це просто не могло не розбити йому серце.

— То ти його обрана наречена, — зронив він, повністю втрачаючи себе в цей момент.

Анна схопилася.

— Що? Ні, Крісе, це якась нісенітниця! Я навіть не знаю того чоловіка, — з відчаєм у голосі пояснювала вона правду і хотіла торкнутися генерала, але він ухилився від її руки, яка ще кілька миттєвостей тому дарувала йому ласку.

— Ти можеш мені більше не брехати. Зараз я все зрозумів!

— Ти дійсно глухий і не чуєш правди?!

Крістіан закрив очі долонею і проричав кожне слово з такою гіркотою в голосі, що ні янголам, ні демонам не під силу було б його заспокоїти:

— Дан уже відчув, що я програв! Яким же підступним був ваш план. Та нехай! Відтепер я гратиму за своїми правилами. Я зачиню тебе тут навічно. І хай він прийде за тобою особисто! Я знесу йому голову! Чуєш! Я вирву його серце, як ти зараз вирвала моє!

Анна відчула, як сльози бринять у куточках її очей.

— Але, Крістіане! — зірвався її голос, а серце завмерло від болю. Вона не має жодних доказів, що могли б відбілити її репутацію, на жаль.

Велет став холоднішим за сталь. Його вагання породили в ньому недовіру крізь закоханість. Він дійсно боявся їй вірити. Бо поки що все вказувало на те, що вона — ворог. Усе було проти її чистого імені. А повірити Анні через почуття — занадто небезпечно для мілорда, який несе відповідальність за долю цілого народу.

— Більше не потрібно цієї брехні! Адольфе! — гнівним голосом покликав генерал свого вірного слугу і важко відвів погляд. Немає сил дивитися на Маріанну, таку недосяжну і руйнівну.