Розділ 9

І Никифор, і Адольф припали до землі, коли над їхніми головами пролетіло кілька куль. Вони миттю накрили морди лапами та притисли до тіла вуха і хвости. (Наче з ними таке відбувалося не вперше, і вони знали, як діяти).

Анна застигла, мов крижана скульптура. Нічого хорошого ці зухвалі слова незваних гостей зроду не означали, лише мали стати для неї черговим вироком або ж викликом!

Крістіан миттю змінився в настрої. З романтичного і сповненого надії його вираз обличчя став лютим, небезпечним та воістину хижим. Він озирнувся через плече і зустрів гостей пекельним поглядом.

З магічного порталу, що з'явився нізвідки посеред двору, вийшло десятеро солдатів королівської гвардії. Одягнені в білосніжні мундири, штани й чоботи. Добре екіпіровані, з поясами, щільно набитими зброєю, і плащами, накинутими на одне плече, на славу героїзму і честі.

Крістіан повернувся до них усім торсом, дбайливо затуливши Анну собою. Випростався, поважно склав руки за спиною й окинув гостей зверхнім поглядом.

— Який неочікуваний візит! — процідив він крізь зуби і ворухнув по черзі кожним пальцем правої руки, готуючись будь-якої миті схопитися за зброю.

Один із гвардійців, відмічений медаллю командир, вийшов на крок уперед і заявив:

— Відпусти дівчину! Вона має піти з нами. Це королівський наказ!

Крістіан хижо подивився на Анну і криво усміхнувся.

— Забагато хочеш, дурнику. Ця дівчинка — моя полонянка! — зробив він не менш гучну заяву.

Гвардієць поводився дуже стримано в емоційному плані. Але в руках уже вертів зброю — пістоль із довгим дулом.

— Ця дівчина — власність Данієля Астролета, і в нас є наказ повернути її до Королівства Шипів і, власне, до принца!

Крістіан поважно сперся на катану.

— Що на моїй території — це моя власність. А дівчинка, зауважте, на моїй території, панове! Не знаю, яку угоду ви маєте запропонувати мені, щоб я віддав вам це золотце!

Цієї ж миті генерал відчув, як Анна вчепилася в його піджак і затрусилася, мов осіннє листя. А потім усім тілом притиснулася до його спини й міцно оповила кільцем ніжних рук, зімкнувши долоні в замок на його животі. Вона здригалася в полоні страху й шукала захисту в його небезпечних обіймах.

— Мені страшно! — її шепіт долинув до нього дурманом. Тремтячий, сповнений відчаю і страху, він неминуче пронизав суворе серце.

Ох, це така гра чи її справжні почуття?.. Хотілося б вірити в друге.

Генерал мовчки взявся за зброю. Можливо, дійсно настав час дістати меча і звести його над головою? Хоча розум і просить пригальмувати.

Гвардієць застережливо підняв руку.

— Ми можемо уникнути кровопролиття. Просто віддай дівчину, перевертню! — він намагався йти мирним шляхом, але Крістіана такий розклад узагалі не влаштовував.

— З якого дива я маю віддавати вам те, що належить мені? О, ні, я залишу цю крихітку собі. Ти не переконав мене, падлюко, узагалі не переконав, як і твоя зграя!

Це було сказано дуже зухвало.

Капітан лише смикнув губою.

— Не змушуй нас проливати кров, твою і фамільярів!

Гвардійці швидко дістали зброю і наставили її дулами на злочинця, пса і кота.

— Це гріх — убивати фамільярів! Схаменіться! Це протизаконно! Боги покарають вас усіх! — закричав генерал палким голосом.

Капітан знизав плечима.

— Мені якось начхати. Просто прийми мою угоду — дівчина в обмін на життя твоєї свити!

О, дідько, справи кепські! Анна зрозуміла, що повинна діяти. А то ще віддадуть цим приблудам, які заберуть її казна-куди. Не втрачаючи шансу, вона миттю вчепилася генералу в плече і схвильовано вигукнула:

— Я не хочу до них, Крістіане! Не віддавайте мене їм!

Мілорд насупився, не розуміючи такої поведінки. Адже за нею прийшли свої ж…

— Ти провинилася перед принцем? — спитав він із підозрою в голосі. Невже він здається їй менш небезпечним, ніж її побратими?

— Що? Зовсім ні… Я нікому нічого не робила. Я…

— Тоді чому боїшся своїх? — хитро усміхнувся генерал і тихо дістав з-за пояса крем'яний пістолет.

Анна й не знала, що відповісти. В її земне походження він не вірить, а більше теорій вона йому запропонувати й не спроможна. Відчуваючи відчай десь глибоко в душі, вона мимоволі стрельнула поглядом у бік гвардійців. Що за люди прийшли по неї? Вона й гадки не мала. Можливо, вони й безпечніші за Крістіана, та їй не хотілося це перевіряти.

— Леді Маріанно! — раптом звернувся до неї гвардієць, назвавши на ім'я. — Прошу вас пройти з нами. Вам ніхто не зашкодить!

Голос солдата був м'яким, на гарненькому обличчі сяяла приємна посмішка, а білий плащ героїчно розвівався на північному вітрі. На вигляд добрий чолов'яга, заперечень немає. Але ж таким, зазвичай, вірити найнебезпечніше. Обман ховався в лукавих очах. Демонічних, лихих, зловісних.

Анна зніяковіла. Ні, попри все, вона мусить устояти, зберегти своє життя і залишитися з мілордом перевертнів. Бо йому вона хоч трохи довіряє.

Напруга зростала. Її посилювало холодне завивання вітру. І гучне серцебиття. Із секунди на секунду мала вирішитися чиясь доля.

Генерал знов глянув на дівчину. І він дійсно був збентежений її поведінкою. Бо бачити у ворогові друга, коли поруч твій народ?.. Він не розумів, чому вона хоче залишитися з ним. Не через почуття ж?..

— Я хочу знати, чому повинен бути на твоєму боці? — серйозним голосом запитав він, дивлячись у її схвильовані очі.

Ставки були надвисокими. Вороже дівча може коштувати йому фамільярів.

— Бо я довіряю тобі своє життя, Крісе, — зронила Анна, забувши про ігри й ворожнечу.

У цю небезпечну мить вона воліла дивитися в його незбагненно прекрасні очі й шукати в їхніх глибинах відповіді на свої найпотаємніші запитання.

Та Крістіан був крижаним. Неприступним. Непохитним. А від цього… справжнім. Не його дракон, а він сам особисто був присутній тут і зараз. Сумнівався, як істинний мілорд. Усе зважував. І відкидав власні почуття, залишаючи місце для холодного розуму.