Розділ 7

Анна зачинила за собою двері (хай-но песик спробує її наздогнати!) і відразу ж відчула себе героїнею «Привида Опери».

Довгий, холодний і темний коридор, застелений на десятки метрів червоним килимом, постав перед її карими, зацікавленими очима. Уздовж стін висіли картини й вінтажні портрети. А ще через кожні пару метрів виднілися двері, що вели… А не перевіриш — не дізнаєшся, куди. Та Анна не стала грати з долею й оминула всі двері. Що б за ними не ховалося — їй цього краще не знати. Шосте чуття вело її вперед, до світла в кінці коридору. Героїня йшла обережно, зосереджено, з острахом виставляла перед собою канделябр і освітлювала шлях. З картин на неї позирали холодні очі невідомих їй людей. Ставало дедалі моторошніше. У чоловіків на старих полотнах були хижі обличчя, звірині очі, темна аура.

Анна пришвидшила крок. Серце жваво забилося. Підлога під ногами скрипіла, дошка за дошкою.

Світло в кінці коридору мерехтіло, мов від вогню. Анна побігла до нього, як до останньої надії. Бо здавалося, що незнайомці з картин уже простягнули до неї свої руки, лапи, пазурі й ось-ось схоплять за плече та заберуть до себе у пітьму.

Вогник привів її до величезної зали. Оком поки що було не осягнути всієї величі маєтку, але частина інтер'єру вже була помітна. Першою в очі впадала велика люстра із сотнею ламп, кришталева, золота, воістину вишукана й розкішна. Як і поруччя сходів, що вели вниз, на перший поверх. І вражаючі своєю витонченістю візерунків на масиві темного дерева двері до бібліотеки. А ще десятки бра навколо, і оксамитові штори на вітражних вікнах, та статуї в кожному кутку. І як вінець цієї епопеї розкоші — стеля, божественно прекрасна, розписана найталановитішими художниками цього світу. Все довкола — істинне, справжнє, незбагненне мистецтво. Подібної до цієї обителі Маріанна навіть у Франції не зустрічала. Єдине, що можна було сказати, споглядаючи це багатство й блиск золота, кришталю і перлів, — це «Ах!», бо на інше вже відбирало мову.

Анна зупинилася і притиснулася до стіни, щоб перевести дух і придивитися до обстановки. У залі хтось розмовляв, раз у раз лунав шурхіт, звуки ремонтних робіт (?), гудіння й дзвін. Та найбільше було чутно чиєсь вельможне муркотіння:

«Ці шари сюди, мяулісімо! Зірки на мялинку вище, мяу, пардон, нижче! Мялинка для мяулорда повинна сяяти, як полярна зоря, м-р-р!»

Анна на мить замислилася, зібралася з духом та визирнула з-за рогу коридору. І тут же нестримно ахнула. Перед очима постала величезна бальна зала, яку прикрашали на честь… Нового Року?

Ялинка в самому центрі зали вже сяяла тисячею вогнів і переливалася блиском сотні перламутрових куль.

Парадом, а тобто всім процесом, заправляв рудий кіт, одягнений у чорний мундир-аттілу. Такий собі прямоходячий чотирилапий аристократ, з дзвіночком дворецького в лапі. Раз у раз він дзвонив у нього й указував прислузі — тхорам і єнотам, де й що має стояти, висіти й лежати.

Анна щиро здивувалася. Цей світ був сповнений перевертнів і тварин, які розмовляють та поводяться, немов люди. Тхори добре справлялися зі своєю роботою. Єноти ж були більш необачними й халтурили. У них постійно щось падало: то ялинкові прикраси, то статуетки, то вазони. Тхори ж, натомість, ще й встигали за ними прибирати.

Та загалом дрібні слуги були вигідними для такого величезного дому. Їх було багато, цілі зграї, вони всюди встигали й добряче метушилися, заслуговуючи на похвалу.

Маріанна зробила чимало висновків, поки спостерігала за життям у палаці: Крістіан Велет — непристойно, злочинно багатий чоловік, аристократ страшної крові і, скоріш за все, може дозволити собі виконання будь-якої, навіть найстрашнішої забаганки. За такі статки чорта в пеклі купиш. А все інше — запросто біля твоїх ніг опиниться, тільки скажи і купюру покажи.

Хто вона на його тлі? Та зовсім ніщо! Беззахисна дівчинка в чужому світі. То чи може вона смиренно чекати милості, склавши руки? Її знищать за його наказом. Її можуть стерти з лиця цього світу. Один невірний крок — і вона мрець. То хіба не час розпочати гру, яка б вивела її на вершину? Хіба їй не варто зібрати докупи весь свій талант і показати цьому ворожому світу, що вона гідна жити і, ба більше, може стати кимось важливим і значущим? Нехай Крістіан не думає, що вона покірно сидітиме в тіні, чекаючи на свою долю, страту чи його кривду. Ні, вона вийде з тіні на світло і покаже всьому світу своє обличчя.

— Вітаю, панове! Бачу, підготовка до свята — в повному розпалі! — витриманим тоном і голосом, сповненим шарму, мовила Анна і зробила перший крок униз сходами.

Зелені очі модного котяри з хитрістю глянули в бік гості.

— Хм, м-р-р! Чиї кроки я чую, мов сон наяву, що за янгол до мене спустився з небес? — запитав він і грайливо вильнув хвостом.

Тхори теж глянули на Анну, зупинилися й відклали роботу. І єноти забули бешкетувати. Всі вони були здивовані візитом чарівної гості, яка, без перебільшення, виглядала мов справжня аристократка. Вона вписувалася в антураж дому і стала його справжньою окрасою. Такої пані цій господі дійсно не вистачало. І її поява мало не спровокувала серцевий напад у змучених роботою слуг.

Дівчина зупинилася десь посередині мармурових сходів. Освітила своє обличчя полум'ям свічок і зухвало глянула на кота. Потрібно було втримувати цей гордий образ, щоб ні в кого з присутніх не виникло жодних дурних питань. Їй належало вивчити це місце і за нагоди втекти. Тому зараз найголовнішим було не спровокувати до себе ворожого ставлення.

— Ваша милосте! — почала скромно Маріанна й уклонилася. — Прошу вибачити мені за це свавілля! Я завадила вашій праці! Мені прикро. Прошу не звертати на мене уваги, я тінь у цьому палаці. Тож, з вашого дозволу, я піду!

Її янгольське обличчя охопив справжній театральний драматизм.

Кіт голосно ахнув і плеснув у «долоні», тобто у м'які рожеві подушечки.

— Та яка тінь? Ви краса! — вигукнув він натхненно, як справжній поціновувач мистецтва. — Мяуледі, ви діва в цьому домі? В холодному, мов крига, серці мяулорда — ви, чи що?