Розділ 5

«Вільна… Без господаря, покровителя, істинного. Нікому не належиш — то станеш моєю!»

Його слова, немов блискавка, пронизали її свідомість. Анна неминуче втратила дар мови й відчуття часу. Бо наче світ завмер навколо неї та дозволив викрадачу перетворити цю мить на вічність.

— Що, вашою?.. — промовила вона, усвідомивши, що опинилася в справжньому полоні, втекти з якого в неї немає й найменшого шансу. Втім, як і у викрадача — врятуватися від цих почуттів, якими його нагородив власний звір.

Лиходійське серце забилося голосніше. Ніби кувався метал у глибинах грудей.

І час воістину зупинився, щоб дракон устиг узяти те, що Всесвіт дарує йому, своєму слузі.

Великі долоні владно лягли на талію бранки, а широкі плечі хмарою нависли над тендітним тілом. Хто вона на його тлі? Беззахисна маленька дівчинка, лялька, яку дуже легко зламати…

Перевертень порочно видихнув дим, створений його страшною природою. Бордові очі стали… зовсім не людськими. Списами витягнулися зіниці, мов у змія, а райдужки спалахнули диким полум'ям первісної пристрасті. І ніжне відображення жаданої діви в його очах стало вмить оповите… любов'ю.

— Я відразу зрозумів, що наша зустріч — це справжня доля… — прошепотів він, мов звабник. — Мої слуги сказали, що ти ворожа шпигунка, але ти янгол, якому я повинен зв'язати крила.

Маріанна завмерла, боялася навіть ворухнутися в міцних руках генерала. І дихала ледь-ледь. Страх клубком осів у горлі. Що в голові у цього чоловіка? Вона зовсім не знала… Хоча й себе до кінця не розуміла. Бо серце її завмирало при кожному погляді на прекрасне обличчя цього незнайомця. І це не могло довести її до добра — серце ризикувало бути розбитим на тисячі шматків, адже їй ще полишати цей світ та повертатися додому.

Ні, зачаровуватися чоловіком із невідомого їй чужого всесвіту — це як підписати собі вирок на вічні тортури. Вона повинна вберегти серце від непотрібних почуттів.

Анна зніяковіло опустила погляд. Сховала свої очі від його очей, бо була здатна в них потонути.

Божевілля.

Спокусливі вуста лиходія розтяглися в легкій усмішці, а зіниці загорілися бажанням. Клятий демон волів скуштувати Маріанну, мов найсолодший десерт. Він насолоджувався її тілом у своїх владних обіймах, зваблював та і сам без остраху піддався цій дикій спокусі.

— Давно не відчував нічого подібного... — сказав він відверто, мов на сповіді. — Моє серце було розбите багато років тому, але зараз, тримаючи тебе в обіймах, я розумію, що все ще здатен захоплюватися жінкою.

Здається, він став ще ближче до неї — чорні пасма волосся самими кінчиками торкалися її грудей і перепліталися з рудими кучерями. Дихання з кожним видихом ставало все гарячішим та відчутнішим на її вустах. Полонянка усвідомила, що ось-ось він поцілує її, мов свою дівчину, але ж…

Анна розгубилася. Що ж такого сталося, що він так раптово захопився нею? Невже це все через її волю? Та поміркувати викрадач не дозволив. Його долоні спустилися нижче талії, а погляд став тьмянішим. Разом з його руками вниз прямувала і нічна сорочка. Оголювалися плечі, ключиці та дівоча таємничість.

Маріанна вмить отямилася.

— Що ви робите, припиніть! — злякалася вона і обхопила долонями його кам'яні зап'ястя, не дозволяючи виконати задумане.

Генерал притримав сукню на рівні грудей.

— Я і не чекав, що ти покохаєш мене цієї ж миті. Але я маю зробити тебе своєю, щоб інший не привласнив.

Його голос був сповнений влади, упевненості й спраги до кохання. Це був голос справжнього володаря, рабинею якого захотіла б стати будь-яка смертна жінка.

Та не Анна. Вона зблідла, мов примара, і вкотре нагадала собі, що це вже занадто. Неважливо, які закони в цьому світі і що означає тут її воля, та вона повинна це зупинити!

— Я не хочу бути вашою! Не займайте мене! — закричала вона на всі покої і відштовхнула генерала. Миттю закрилася руками і затремтіла.

Аби лиш він її не скривдив.

Чоловік окинув полонянку пильним поглядом. Уважно вивчив її емоції, на мить задумався. Занадто казкова і тендітна для нього.

— Боїшся мене? — спитав він із певною тривогою в голосі та дбайливо торкнувся її щоки тильною стороною долоні.

Дівчина миттю жахнулася. Обурена і налякана, вона відступила на крок назад. Мало не заплакала.

Та ця норовливість тільки ще дужче збуджувала дракона. Чоловік безповоротно втрачав контроль над своїм звіром. Широкі груди високо здіймалися, бо вже украй не вистачало повітря. Порочний, він бажав її, хоча й розумів, що його лихі думки здатні її скривдити. Та нічого не міг із собою вдіяти.

Дракон закохався, навіть не питаючи дозволу у свого господаря. Пропащий.

Генерал важко видихнув і долонею зачесав волосся, щоб знову відкрити невинному карому погляду своє диявольське обличчя. В пориві нестримних емоцій, під шалений стукіт власного серця, він прокричав до неї голосом свого дракона:

— Ти опинилася не в тому місці й не в той час! І я відчуваю, що маю стати твоїм єдиним володарем! Що маю грати з тобою в ці ігри, терпіти твою неприступність, боятися торкнутися зайвий раз твого тіла, поки ти нарешті не зрозумієш, що мій звір проти волі, моєї й твоєї, обирає тебе своєю супутницею. Я не винен, що маю таку жорстоку природу. Я джентльмен і не хочу твоїх страждань. Та ти маниш мого звіра, зваблюєш і руйнуєш. І я хотів би тебе від нього вберегти… Та він надто проти…

Це звучало як вирок, від якого не врятуватися. Цей незнайомець уже привласнив її у своїх думках та мріях, і йому було зовсім нецікаво, що вона відчуває у відповідь!

Анна стисла губи від злості. Цей чоловік забирає в неї занадто багато часу й енергії. Потрібно закінчувати цю драму, якомога швидше. Хай він не вважає, що знайшов собі іграшку чи, боже збав, коханку!

— Не думайте, що можете торкатися мене, ніби я ваша власність! Я вільна і я зараз же піду звідси, зрозуміли? — спитала вона, шиплячи, мов хижачка.