Розділ 3

Чарівна сніжинка летіла в богемному балеті поміж червоних троянд, та вмить була розсічена навпіл шпагою вправного фехтувальника.

У велично-прекрасному трояндовому саді тривало чиєсь тренування. Червоні квіти, ніжно присипані снігом, раз у раз втрачали пелюстки від помахів зброї, вістря якої торкалося їх самим кінчиком, лагідно і дбайливо, мов чоловічі руки жіночого тіла — щоб не зруйнувати вроди, але водночас підкорити.

Короткий піджак ледве прикривав торс, та за мить і він був гарячково скинутий до ліктів. Оголена широка спина вкрилася краплинками поту, що застигли на морозі й, мов кристали, з блиском покривали шкіру. Уздовж рельєфів на животі розійшлася паморозь, звабливим павутинням спустилася до самого ременя і зникла під тугою білою тканиною штанів.

Руків'я шпаги було міцно стиснуте в долоні, одягненій у білосніжну рукавицю. Прокрутилося вправно в русі зап'ястка, оповитого кайданами. Срібні ланцюги обвивали прекрасне тіло чоловіка, з ніг до самих плечей, тримаючи в полоні м'язи і спокусу. Вони були напівпрозорими, магічними, і… слугували його прокляттям.

У вирі червоних троянд чоловік опустив шпагу і торкнувся вістрям снігу під ногами. Пелюстки граційно падали на його туфлі, вистилаючи перед ним червону дорогу в білосніжному королівстві вічної зими.

Чоловік важко зітхнув, так глибоко і пристрасно, наскільки це було можливо. Ніби «кохання» було його другим ім'ям. Хоча… яке ж тоді перше?

Золота корона увінчувала його голову й справжнім витвором мистецтва лежала на попелястому волоссі.

Повернувши шпагу на пояс, чоловік накинув на плечі піджак і з насолодою розвів вогонь у власних долонях.

Йому подобалося спостерігати, як полум'я знищує сніжинки та пелюстки троянд.

У хмарі диму сховалося його обличчя, та лише запальний блиск рожевих очей виднівся в сірому серпанку порочної насолоди.

— Ваша Величносте! — пролунало звернення з-за широкої спини.

Чоловік розвернувся всім торсом і побачив перед собою гвардійця, одягненого у вишукану білосніжну військову форму. В руках той тримав листа з чиїмось посланням.

— Доповідай, — крізь густий дим прослизнув наказ, виданий солодкими, лиходійськими вустами та голосом янгола, що впав у пекло.

— Погрози від ще одного короля, — холодним тоном доповів гвардієць і простягнув Його Величності листа з чорною печаткою.

Володар прийняв послання і навіть не став читати ім'я адресанта.

— Нікому з моїх опонентів не подобається те, що я, Данієль Астролет, захотів стати вільним. Ніхто не бажає, щоб прокляття було знято з моєї душі і щоб я побачив світанок без кайданів. Моєї корони бояться, мене ненавидять. Та я цього очікував, — хитрий шепіт не залишив ворогам жодного шансу, а лист був спалений, знищений вогнем тієї ж миті, як сміття, не гідне уваги принца Шипів.

Замість того, щоб слухати гавкіт собак, правитель вирішив насолоджуватися красою свого саду. Він зірвав троянду й іронічно поранив себе шипами. Кров проступила на білосніжній рукавиці істинним гріхом.

— Хай бояться новорічних ночей і балу на честь моїх наречених. Це останній рік моєї неволі. Бо вже зовсім скоро моє прокляття буде зруйноване справжнім коханням.

Вітер обійняв його величний високий силует. Корона викликом кинула блиск до древніх зір.

Гвардієєць залишив повелителя наодинці з його демонами.

Під стукіт палкого серця троянда, мов кохання, розквітла в руках принца. Вона сором'язливо розкрила пелюстки та обдарувала ласкою пальці свого повелителя. Повне пристрасті зітхання вирвалося з широких оголених грудей. Чоловік насолоджувався цією миттю, мов найп'янкішим напоєм чи найсолодшим десертом. Яка ж чудесна його троянда, ще ніким неторкана, він її перший і останній володар. Єдиний, хто зірвав її і зробив своїм центром Всесвіту, нехай і на одну лише мить.

Лиходійські вуста розтяглися в диявольській усмішці.

— Я вірю, що скоро знайдеться та, яка зруйнує мої кайдани, і я покину цей палац, щоб покласти до своїх ніг цілий світ.

У насолоді він видихнув клубок диму на ніжну квітку і сховав її у власному пороці.

...

У солодкому просонні Анна розплющила очі й потягнулася в ліжку, з муркотінням на вустах. Було так тепло, приємно, м'яко… Шовкова постіль пестила шкіру найприємнішими дотиками. В каміні потріскував вогонь — такий грайливий, різдвяний, затишний…

Дівчина не відразу усвідомила, що перебуває в гостях. Ні, вона подумала, що вся та зима і гонитва були лише дурним сном, а вона зараз прокинулася в себе вдома, у своєму ліжечку, у своїй шовковій постелі…

Та, здається, в її кімнаті не було картин на стелі?! Над головою не літали напівголі німфи, і фавни не грали для них на арфах та флейтах!

Анна схопилася. Що за?.. Ні, це не її дім! У неї в спальні немає «Афродіти», яку обіймають одразу четверо чоловіків, якщо подібне, звісно, можна назвати «обіймами».

Дівчина оглянулася довкола. Добряче протерла очі. Матір рідна! Чи це палац, чи сон, чи то сцена з фільму?! Такої розкоші вона ніколи не бачила. Вінтажні меблі із золотими ручками, мармурові колони, дубова підлога, спальня, врешті-решт, розміром з квартиру, розділена на декілька кімнат. Усюди пишні оздоби, хутра, оксамити, шовки — від штор до скатертин. А ліжко — царське, величезне, з балдахіном.

Анна забула, як дихати, її погляд бігав, як у музеї по експонатах. Вже й не знала, за що ним зачепитися.

— Де ж це я? — спитала дівчина і підвелася з ліжка. Відразу зрозуміла, що за нею тягнеться шлейф… Здається, її піжаму замінили на щось більш автентичне. Вона оглянула себе й ахнула. Нічна сорочка кольору слонової кістки у славнозвісному стилі ампір була настільки витонченою, що Анна розгубилася сама від себе, щойно побачила своє відображення в дзеркалі. Її жіночність і красу неможливо було передати словами чи описати в книзі. Про її істинну вроду могли заговорити лише чоловічі вуста.