Розділ 2

Анна зробила ковток холодного північного повітря і мимоволі глянула на свої руки, в яких загадковим чином опинився той самий лист… «Від Данієля Астролета» — нарешті з’явилося ім’я адресанта на конверті, і літери перелилися золотим сяйвом. У просторі запахло трояндами, вином і кров'ю. Після чого лист вмить укрився памороззю і його розірвало магією на шматки прямо в руках Анни. Вітер викрав ці шматки з її долонь і поніс їх по всьому світу, не залишивши адресату нічого, окрім слідів воскової печатки на шкірі. Та знищений лист був зовсім неважливим. Де в цій зимі її брат? Ось що змусило серце завмерти в істинному страху.

— Юліане! — швидко отямившись, закричала на повні груди Анна й озирнулася.

Та марно.

Навколо панувала неймовірна зима. Такої хуртовини Анна вже давно не бачила, а можливо, і взагалі ніколи в подібну не потрапляла. Лиходій-мороз крадькома пощипав її за щоки. Сніжинки-танцівниці в балетних рухах присіли на вії і розклали свої пишні білі пачки. Ще й вітер холодом північним обійняв — аж до кісток пробрав, аж до самісінької душі!

Анна затремтіла і подихала на руки. Хмаринка пари огорнула рожеві замерзлі долоні. Кінчики пальців уже ледь відчувалися, і ворухнути ними було важко.

Дівчина обійняла себе, тремтячи, мов самотній листочок на дереві взимку, що забув опасти восени. Тоненька піжама взагалі не гріла, і навіть теплі шкарпетки промокли наскрізь.

— Трясця! Юліане, де ти?! — знову закричала вона до пустки.

Та у відповідь їй була лише тиша.

Анна зібралася з духом і зробила перший крок. І важко ж він дався. Та за ним, усупереч усьому, був ще один, а потім ще і ще… потроху за спиною дівчини вималювалася доріжка зі слідів.

— Юліане! — не переставала гукати Анна, та брата не було ні чути, ні видно.

Пустка навколо була лячною. Таке відчуття, що більше жодної живої душі, окрім неї, тут немає.

І як подібне взагалі могло статися? Звідки взявся цей світ, той лист і та нещасна сова? Невже вона зараз спить і бачить цей дурний сон?! От би прокинутися і зрозуміти, що все це лише її нічний жах. А брат зараз спить у своїй кімнаті й обіймає щойно дочитану мангу про героя-самурая. Та ні… Здається, все це реальність. Страшна, потворна реальність, хоч і в зовсім нереальному для неї світі.

Анна продовжувала йти вперед, обіймаючи себе і тремтячи при кожному подиху вітру. Надія вела її кудись у далечінь. І не дозволяла опустити руки.

Раптом перед очима в пелені хуртовини з'явився якийсь знак із компасом. Табличка на ньому хиталася туди-сюди, то на захід, то на схід. Хоча куди не глянь — тільки північ і бачиш.

Напис на табличці прочитати було просто неможливо — усе обросло льодом у три шари.

— Вілле… Віллео… Та ну його! — здалася Анна, ламаючи язик. Усе одно вона не знає, куди вказує стрілка на табличці. Тут усе їй цілком невідоме. Та, можливо, їй все ж варто навідатися в це Віллео-щось-там…

Дівчина зробила ще кілька кроків. Ноги вже промерзли до самих кісток. Легені обпікало холодом, і дихати ставало дедалі важче. Зараз би їй не завадила гарна тепла шуба… Хоча про таке й думати небезпечно, коли розум настільки одурманений нереальними умовами.

І коли Анна вирішила, що це найгірше, що могло з нею статися, нізвідки знову з’явилася полярна сова. Вона принесла на крилах страшну завірюху, яка заполонила собою весь простір аж до самого горизонту. Анна не витримала жорстокого полярного вітру, хоча з усіх сил трималася на ногах і навіть закричала від безвиході, та марно. Вона впала в сніг і обійняла себе, зігріваючись останнім вогником серця, ім'я якому було «надія». Хуртовина замітала її, вкривала сніжинками, намагалася поховати у вічній мерзлоті. Повіки стулялися самі собою, сон поглинав розум, хотілося спати, заснути на білосніжній перині, в обіймах ворожої зими.

Та раптове гарчання, яке пролунало в глибинах хуртовини, швидко привело Анну до тями… Подібного вона ніколи не чула в житті. Гарчав якийсь великий звір, а можливо… і кілька звірів!

Анна схопилася з останніх сил. Прикриваючи очі долонею і дивлячись крізь щілину між пальцями, вона намагалася впіймати зором розмиті силуети в шаленому вальсі сніжинок. Карі очі звузилися від пориву вітру, а потім їхні зіниці миттю розширилися в полоні страху — прямо на неї, розлючені та голодні, бігли білі ведмеді.

Серце Анни забилося частіше, мов двигун новісінького авто, перекачало кров і розігріло тіло, готуючи його до втечі. Дівчина кинулася навтьоки, загрібаючи сніг руками, мов у морі. Спотикалася, але продовжувала боротися за життя.

Звірі переслідували її й войовниче гарчали. Були вже зовсім близько, майже йшли по п'ятах.

Дівчина звелася на ноги і почала бігти. Звідкись з'явилися сили, бо коли смерть поруч, жити хочеться як ніколи.

Білі ведмеді дісталися її слідів, один з них зі снагою обнюхав ум'ятину, де вона лежала, і облизався.

Анна почала тікати ще дужче. Схоже, вона дуже сподобалася цим мисливцям, її запах одурманив їх і розігрів інтерес до полювання. І, як на зло, їх не спиняла хуртовина, вони вміло проходили навіть крізь найсильніші пориви вітру.

Дівчина притисла руку до серця. Якому богу молитися, щоб він урятував її від загибелі?! Вона нестримно плакала від страху, але продовжувала боротися, бо коли ж, як не сьогодні?

Один із хижаків вирвався вперед і вже майже хапав Анну за ноги. Розкривав велику зубату пащу, показував вищир, погрожував смертю.

Маріанна теж закричала, роблячи останній ривок і вміло вириваючись із полону хуртовини.

Увінчане північним сяйвом, блискуче, вкрите кришталевим льодом, озеро, старе як цей світ, радо прийняло гостей у свої володіння.

Анна навіть не відразу зрозуміла, що опинилася на поверхні замерзлої водойми. Лише відчувши характерний хрускіт під ногами, усвідомила, що стоїть на кризі. Кожен зайвий рух міг призвести до пролому. Та хіба по цьому оцінюють шанс?! Бути з'їденою хижаками чи проломитися під лід і потонути — однаково смерть. Та якщо йти вперед, то зберігається хоч якась надія. Дівчина зібралася з духом, вдихнула на повні груди і побігла назустріч волі.