Розділ 3.2

В солодкому просонні Анна відкрила очі і потягнулася в ліжку, з мурчанням на устах. Було так тепло, приємно, м‘яко… Шовкова постіль пестила шкіру найприємнішими дотиками. В каміні хрускотів вогонь, такий грайливий, різдвяний, затишний…

Дівчина не відразу усвідомила, що знаходиться в гостях. Ні, вона подумала, що вся та зима і гонитва була лише дурним сном, а вона зараз прокинулась в себе вдома, в ліжечку, в своїй шовковій постелі…

Та здається в її кімнаті не було картин на стелі?! Над головою не літали напівголі німфи, і фавни не грали для них на арфах і флейтах!

Марі схопилася. Що за?.. Ні, це не її дім! У неї в спальні немає «Афродіти», яку обіймають відразу четверо чоловіків, якщо подібне, звичайно можна назвати «обіймами»?

Дівчина оглянулася довкола. Добряче протерла очі. Матір рідна! Чи це палац, чи сон, чи то сцена з фільму?! Та розкоші такої вона ніколи не бачила. Вінтажні меблі з золотими ручками, мармурові колони, дубова підлога, спальня врешті решт розміром з квартиру, розділена на декілька кімнат. Всюди убрання пишні, хутра, оксамити, шовки, від штор до скатертин. А ліжко царське, величезне, з балдахіном.

Анна забула як дихати, погляд її бігав, як в музеї по експонатах. Вже й не зна за що ним зачепитися.

— Де ж це я? — спитала дівчина і підвелася з ліжка. Відразу зрозуміла, що за нею тягнеться шлейф… Здається, її піжаму замінили на щось більш автентичне. Вона оглянула себе і ахнула. Нічна сорочка кольору слонової кістки в славнозвісному стилі ампір була настільки витонченою і облягаючою, що Марі розгубилася сама від себе, як тільки побачила своє відображення в дзеркалі. Її жіночність і красу не можливо було передати словами, чи описати в книзі. Про її істину вроду могли заговорити лише чоловічі уста.

— Прокинулась, красуне? — оксамитовий баритон донісся з-за спини і змусив затремтіти все тіло. Аж до кінчиків пальців покритись сиротами.

Це був голос того самого чоловіка з пустки.

Анна оглянулася і притиснула руки до грудей, втримуючи в них перелякане серце.

Її рятівник стояв, підпершись плечем до одвірка і з пристрастю споглядав свій «новорічний подарунок».

Дівчина затамувала подих і вперлася поглядом в чоловіка. Щоки її вмить вкрилися рум‘янцем, а в очах заграли чортики.

Її викрадач був, мов пряний десерт з кавою, прикрашений квіткою кориці і присипаний цедрою апельсину… Ніякої військової форми на цей раз. Тільки легка біла сорочка, розстібнута десь до середини, і штани прямого крою з високою посадкою. Шия і груди відкриті, руки в кишенях штанів, волосся розпущене по плечах, обличчя по-диявольськи красиве… Такий романтичний і водночас мафіозний образ. Солодкий, спокусливий і безсумнівно небезпечний.

Анна притулилася плечами до стіни, як тільки чоловік зробив крок в її сторону.

Кров закипіла в венах. Коліна трусилися, мов осіння листва. І дихати стало надзвичайно важко, конче не вистачало повітря.

— Це ваш дім? — спитала дівчина, хоча вже знала відповідь. Вона в володінні цього загадкового, владного чоловіка. І не впевнена, що в безпеці.

— Я викрав тебе… — лиходій посміхнувся самим кінчиком губ, і заправив волосся, звабливо занурюючи пальці в чорні пасма. Відкрив її погляду своє зухвале обличчя, випрямив плечі, й воістину самозакохано закусив нижню губу. — Викрав і полонив.

Заява незнайомця і його загальна поведінка спантеличила дівчину. Вона то блідла, мов примара, то червоніла і рум‘янилась, як полуничка. Спекотно стало настільки, що захотілося миттю погасити вогонь в каміні.

— Полонив? — перепитала вона скрізь збите дихання.

Чоловік склав руки за спиною і глянув на гостю зверху вниз, як справжній воєнний.

— Так, янголе. Але здається, тобі було добре в моєму ліжку. Ти так довго і солодко спала, що за цей час я встиг розібратися зі всім тим стосом паперів, що назбирався на моєму робочому столі, — кивком голови вказав на кабінет, завалений пергаментами і сувоями.

Марі виглянула за його широку спину, щоб побачити ту гору паперів і різко прийшла до тями.

— А скільки я спала?! — вигукнула вона, побачивши великий стос документів. З таким попрацювати — це не вставати з-за столу кілька годин.

Незнайомець муркнув.

— О, багато, увесь день. Як справжня спляча красуня.

Він вкотре обвів її зацікавленим поглядом і оцінив, з ніг до голови.

Та Анна вмить розгубила свою чарівність, натомість покрилася холодним потом. Що?! Увесь день?! А як же брат!?

— Юліан! Боже! Я повинна йти! — схопилася вона, зрозумівши скільки часу втратила. Побігла до дверей, забувши про все на світі.

Та генерал миттю перегородив шлях своїй бранці. Її почуття були не важливими, поки що, зовсім не важливими. Двометровою стіною він став перед нею і сердито склав руки на грудях, з істинним бажанням вершити її долю.

— Стояти! Куди це ти зібралася? — запитав і пронизав суворим поглядом, аж до самісінької душі.

Це шорстке питання хляснуло Анну, мов батіг. О, просто піти їй не дозволять, так?..