Розділ 3.1

Чарівна сніжинка летіла в богемному балеті поміж червоних троянд, та вмить була розсічена навпіл шпагою вправного фехтувальника.

У велично прекрасному трояндовому саді тривало чиєсь тренування. Червоні квіти ніжно присипані снігом раз від разу втрачали пелюстки від помахів зброї, вістря якої торкалось їх самим кінчиком, лагідно і бережно, мов чоловічі руки жіночого тіла, щоб не зруйнувати вроди, але і полону придати.

Короткий піджак ледве прикривав торс, та й це вмить став гаряче спущений на руки. Оголена широка спина вкрилась краплинками поту, що захолов в морозі і мов кристали, з блиском покривав шкіру. Вздовж рельєфів на животі розійшлась паморозь, звабливим павутинням спустилась до самого ременя, і зникла під тугою білою тканиною штанів.

Руків‘я шпаги стало міцно стиснутим в долоні, вбраній в білосніжну шкіряну рукавицю. Провернулось з хистом в русі зап‘ястка, оповитого кайданом. Срібні ланцюги обвивали прекрасне тіло чоловіка, з ніг й до самих плечей, тримаючи в полоні м‘язи і спокусу. Вони були напівпрозорими, магічними, і… служили його прокляттям.

В вирії червоних троянд чоловік опустив шпагу і торкнувся вістрям снігу під ногами. Пелюстки граційно падали на його туфлі, і далі, вистилаючи перед ним червону дорогу в білосніжному королівстві вічної зими.

Чоловік важко зітхнув, так глибоко і пристрасно, на скільки це було можливо. Ніби «кохання» було його другим ім‘я. Хоча… яке ж тоді перше?

Золота корона увінчувала його голову й справжнім витвором мистецтва лежала на попелястому волоссі.

Повернувши шпагу на пояс, чоловік накинув на плечі піджак і зі снагою розвів вогонь у власних долонях.

Йому подобалося спостерігати як полум‘ям знищує сніжинки та пелюстки троянд.

В хмарі диму сховалося його обличчя, та лише запальний блиск рожевих очей виднівся в сірому серпанку порочної насолоди.

— Ваша Величносте! — роздалося звернення з-за широкої спини.

Чоловік розвернувся всім торсом і побачив перед собою гвардійця, одягнутого в вишукану білосніжну військову форму. В руках той тримав листа, з чиїмось посланням.

— Доповідай, — скрізь густий дим пробрався наказ, виданий солодкими лиходійськими устами, та голосом впавшого до пекла янгола.

— Погрози від ще одного короля, — холодним тоном доповів гвардієць і простягнув Його Величності листа з чорною печаткою.

Володар прийняв послання і навіть не став читати ім‘я адресанта.

— Нікому з моїх опонентів не подобається те, що я, Данієль Астролет, захотів стати вільним. Ніхто не бажає, щоб прокляття було зняте з моєї душі і я побачив світанок без кайданів. Моєї корони бояться, мене ненавидять. Та я цього очікував, — хитрий шепіт не залишив і єдиного шансу ворогам, а лист був спалений, знищений вогнем в цю ж мить, як сміття, не гідне уваги принца шипів.

Замість того, щоб слухати лаяння собак, правитель вибрав насолоджуватися красою свого саду. Він зірвав троянду і іронічно поранив себе шипами. Кров виступила на білосніжній рукавиці істинним гріхом.

— Хай бояться новорічних ночей і балу в честь моїх наречених. Це останній рік моєї неволі. Бо вже зовсім скоро моє прокляття буде зруйноване справжнім коханням.

Вітер обійняв його величний високий силует. Корона викликом кинула блиск до древніх зорь.

Гвардієць залишив повелителя на самоті з його демонами.

Під стукіт палкого серця, троянда коханням розквітнула в руках принца. Вона сором‘язливо розкрила пелюстки та обдарувала ласкою пальці свого повелителя. Повне пристрасті зітхання вирвалось із широких оголених грудей. Чоловік насолоджувався цією миттю, мов найп‘янкішим напоєм, чи найсолодшим десертом. Яка ж чудесна його троянда, ще ніким не торкана, він її перший і останній володар. Єдиний, хто зірвав її і зробив своїм центром Всесвіту, нехай і на одну лише мить.

Лиходійські уста розтягнулись в диявольській усмішці.

— Я вірю, що скоро знайдеться та, яка зруйнує мої кайдани і я покину цей палац, щоб покласти до своїх ніг цілий світ.

В насолоді, він видихнув клубок диму на ніжну квітку і сховав її у власному пороці.