Розділ 2.4

Здається, чоловік скоро піде в наступ. Хто зна, які правила у цьому світі? Може тут навкруги самі вороги?

Марі стиснула кулаки.

— Але це так!  — вигукнула, щоб відстояти свої слова. — Я потрапила сюди через портал! І я не знаю це місце, не знаю, що відбувається, і не знаю хто ви такий?! Я просто шукаю брата і… білі ведмеді, — вже пересохлими губами, перелякано промовила вона і онімілим тілом звалилася на землю. Побачивши позаду незнайомця трьох хижаків, які не так давно переслідували її — не витримала і втратила свідомість.

Чоловік подивився на неї зверху вниз і хмикнув.

— Яких тільки подарунків не отримаєш в передноворічні ночі, — мовив протяжно, з особливою насолодою в голосі, і перевів строгий погляд на ведмедів. Ті підозріло купчилися, топтали сніг на одному місці, не мали спокою.

Чоловік запитально й скептично підняв брову.

Хижаки не могли щось поділити, ричали один на одного, обурювалися.

— Доповідати! — шорсткий армійський наказ пронісся над всією пусткою.

Ведмеді відразу ж випросталися і стали в шеренгу. Перший з них вийшов вперед і почав перетворюватися на когось зовсім іншого — людину! Огорнутий північним сяйвом, він позбувся білої шуби, попросту скинувши її з плечей, і залишився в одному шкіряному вбранні, як у ескімоса. З таємничою магією в узьких очах, став на дві ноги, і приклав до серця не лапу, а вже блідо-рожеву людську руку.

— Генерале, дозвольте доповісти! Ця дівчина дуже дивна. Ми гнали її всією пусткою, намагалися впіймати. Вона може бути шпигункою Астролета. Її руки пахнуть його трояндами.

Чоловік оперся на катану, окинув підлеглих зарозумілим поглядом і нервово смикнув губами.

— А-а… то ж це ви її мало не втопили. Не знаю, що там на рахунок рук, але вона сама як троянда. Зірвеш таку і рай пізнаєш, та шипи можуть уколоти дуже несподівано… — на цих словах генерал на мить сп‘янів, та суворий холод півночі нагадав йому про небезпеку і повернув до реальності із світу мрій. —  Якщо у вас вже є така підозра, то ми повинні розібратися — хто вона така і звідки взялася?

Яка цікава гра почалася там, де на неї ніхто не очікував.

Генерал підняв дівчину на руки і притиснув до себе. Окинув її небайдужим поглядом. Така невинна і юна... Незбагненно ніжна, вродлива, прекрасна, мов полярна зірка, ясна і бездоганна. Та зовсім беззахисна. В його руках, в його полоні, ще й без свідомості. Притулилася до нього в пошуках тепла, голову сама поклала йому на груди, і спить міцним сном.

Чи не випробовує його хтось такою спокусою?

Очі генерала спалахнули полум‘ям. Язики вогню розійшлись по райдужках, а зіниці блиснули первородною магією.

— Мій звір не спокійний через тебе… — роздався шепіт, мов із самого серця. Чоловік перебував на межі. Вона його манила, зваблювала, руйнувала…

А ще могла й згубити…

Генерал стиснув губи від злості. Що ж коїться з його серцем, яке раптом спалахнуло жаром в вічному холоді!?

Анна ворухнулась в руках свого спасителя. Простогнала уві сні. Її уста сколихнулись, затремтіли, щось шепочучи. Чоловік не відривав від неї погляду. Та вмить обріс злобою. Ще не зовсім розумів, що з ним відбувається, та вже не хотів з цим миритися. Всередині все палало диким полум‘ям, та сурове серце не бажало відчувати… Зі всім хистом він намагався зоставатись холодним та неприступним. Через силу перевів погляд вперед, на сніжні гори. Ніби зачарований, він ледве прийшов до тями і промовив зі всією владою в голосі:

— Якщо це дівчисько дійсно від Астролета, то якою ж здивованою вона буде, прокинувшись в лігві ворога.

Ведмеді захитали головами, погоджуючись. Той, що був людиною, знову одягнув шкуру звіра і повернувся до строю.

Заметіль підіймала до гори розгублені надії.

Генерал ступив крок вперед, не випускаючи здобичі із рук. Чорні великі драконячі крила вмить розправились за його спиною і, зі змахом їх, він піднявся в небо.

Серце забилось швидше — загадкова полонянка в його обіймах, за сотню метрів від землі... Держати треба міцно, щоб не зашкодити їй… І летіти обережно, щоб не розбудити. Вона дійсно, немов квітка, яка потребує захисту в цій суворій зимі. Так тихо дихає. Така м‘яка і ніжна. Тримати її в своїх руках — незбагненне задоволення. Знов відповідати за її життя — насолода для справжнього воїна. Мимоволі згадалися її уста. Поцілувати б її при інших обставинах… в теплому ліжку, знерухомлену в зап‘ястках міцною хваткою його долоні...

«Подивись на неї, подивись» — роздався шепіт серця.

Та чоловік втримався від ще одного погляду на полонянку. Ні, досить. Більше ніякої спокуси для його звіра. І чому ж він так з розуму сходить через цю незнайомку?! Треба якнайшвидше приборкати непотрібні почуття!

Полум‘я в очах згасло. Чоловік заспокоїв свою сутність і вдивився в далину. Там, у горах, виднілося місто з величним замком в скелі.

— За мною! — гукнув генерал підлеглим і полетів до своєї обителі.

Білі ведмеді побігли за ним слідом, покірно виконуючи наказ.

А Маріанна навіть не підозрювала, наскільки ця зустріч змінить її життя.

...

книга залишиться без цензури:3 дякую❤️