Розділ 2.3

Анна завмерла. Не встигла ще й оговтатися, а незнайомець вже підійшов до неї впритул, нахабно накрив її живіт великою долонею, і одним рухом притягнув до себе змерзле, тендітне, й зовсім беззахисне тіло. Його гаряче дихання обпекло її шию. А теплі дотики рук мало не звели з розуму. Зігріта обіймами, дівчина розтанула, мимоволі здаючись в чийсь полон. В голові літало багато думок. Та всі вони були п‘янкими через його тепло. Як же добре в обіймах чужинця… Всупереч всім моралям, покинути їх не вистачило б волі.

Анна крадькома глянула на рятівника. І дух перехопило! Ні-ні, нема сил подивитись на нього як слід. Тільки краєм ока побачила широкі плечі з погонами, і пасма чорного довгого волосся. Сталеві груди здіймалися в подиху, підштовхуючи її в спину. Що ж за велетень позаду неї?!

 — Промокла вся… — глибоким баритоном з нотками аристократичного вайбу, висунув заключення чоловік, як тільки його міцна долоня стиснула тканину піжамки і видавила із неї немало води. — Тобі потрібно додому і якнайшвидше, до вогню. Я віднесу тебе до батьків. Скажи, де живе твоя сім‘я?

Штробасом вразило вуха. Захотілось відразу все докласти, всю правду видати, мов в армії перед командиром. Ще перебуваючи в стані афекту, Анна не задумуючись відповіла:

— В Парижі…

І навіть не відразу усвідомила, наскільки дивною була її відповідь для чужинця з іншого світу.

— Тут немає такого міста, — суворе холодне заперечення пролунало над вухом.

Дівчина рознервувалася. О тож бо! Немає! Тут чортзна-що є в альтернативу її рідному дому!

— Я взагалі не знаю, що це за місце, — щиро зізналася і жадібно вхопила повітря.

Незнайомець гладив її долонею, таким чином… зігрівав. Міг цього і не робити, але ж… Чи можна було залишити без уваги таку красуню?

— То виходить, лисенятко загубилося? — граючись, запитав чоловік. І небезпечним же став його голос!

Анна на мить втратила дар мови. Наскільки ж гарячим був цей незнайомець! Жар охопив її юне тіло. Тепло розійшлось аж до кінчиків пальців. Вона відчувала себе героїнею в мелодрамі, такою невинною, легковажною, яку можна спокусити одним лише дотиком, чи голосом. Так бездумно таяти в обіймах жителя цього ворожого світу… Чи не занадто легко вона продала свою честь за тепло людських рук? Ні, не можна втрачати контролю, навіть за таких обставин!

Зібравшись з думками, Анна накрила його міцну руку своєю тендітною долонькою, і зупинила це вельми непристойне дійство. Хай він і врятував її, та торкатись  —  це вже занадто!

— Я… брата шукаю. І, будь ласка, досить мене торкатися, відпустіть! — вона вирвалася із полону і відбігла на декілька кроків.

В пориві емоцій, повернулась до рятівника обличчям, та вмить зніяковіла.

Руки так і тягнулися протерти очі. Міражі чи реальність?! Та перед нею стояв найсуворіший, найхолодніший і найпрекрасніший з усіх чоловіків, яких вона тільки бачила.

Риси його обличчя були створені руками верховних богів і сам він наче з пантеону ввійшов в цей смертний світ. Брутальні і грубі ніс, брови, губи, високі вилиці, виразне підборіддя, розріз очей мов у хижака. І все обличчя вкрите дрібними бойовими шрамами (і одне садно, здається, було зовсім свіжим). Та вроди, демону, було не займати.

Такий чоловік міг легко в себе закохати. Статний, з чудовою поставою, атлетично складений. Красунчик. Одягнений в темно-синій мундир з золотою фурнітурою, прямого крою штани, з срібними лампасами, чорне пальто з хутром на комірі, та шкіряні рукавиці. Чи то воєнний, чи то джентльмен, та його образ був наближений до аристократа початку 20-го століття. Цей одяг йому диявольськи личив. І скоріш за все повністю відповідав його статусу, як і наявність знаряддя вбивства… На поясі в нього висіла катана… А також вогнепальна зброя. Небезпечний чолов‘яга, сумніву нема.

Та вінцем його суворого образу були загрозливо прекрасні бордові очі, що ховали в собі ціле пекло. Вони обдарували дівчину зацікавленим поглядом. Полум‘яні, небезпечні, спокусливі. В їх вогні можна було згоріти, й на мить Анна відчула це пекло в середині себе, і хуртовини їй були вже не страшні.

Незнайомець усміхнувся самим кінчиком губ, лукаво, наскільки це було можливо.

— Брата, кажеш… в пустці. одна. Він мисливець? Скільки днів додому не повертався? — питав, мов на допиті, не зводячи з Анни грізного погляду.

Дівчина трохи розгубилася. Гнітив її незнайомець, аж занадто кам‘яним і строгим він був. Навіть не згадати, чи зустрічала вона подібних людей в реальному житті. Ця воєнна манера. Армійський дух. Хто ж цей чоловік? Невже місцевий генерал якийсь? Дивитись йому в очі було не стерпно. Він з‘їдав її поглядом, мов цукерку. Тому Маріанна схилила голову й подивилась на свої мокрі, покриті тонким шаром льоду, капці.

— Ні, він не вміє полювати,  — почала пояснювати за Юліана, — йому дванадцять і його викрали. Ми з іншого світу, напевно! І… потрапили сюди через дзеркало.

Її слова були дуже несміливими, невиразними, не переконливими. Вона відчувала себе ніяково, кажучи про інший світ, бо в її голові це все сприймалося як хвора вигадка. Сама не вірила в правдивість своїх слів.

— Сюди не потрапляють через дзеркала, — заперечив незнайомець і прижмурив очі. Свердлив дівчину поглядом, не вірив і єдиному її слову. Підозрював щось, обдумував. Та виглядав в цей момент вкрай небезпечним. Масивна чорна тінь нависла над його плечима… Невідома древня сила, мов аура, оточила його… Це було щось потойбічне. Ніби в середині нього розбурхався лютий звір.