Розділ 2.2

Серце Анни забилося частіше, мов двигун новісінького авто, перекачувало кров і розігрівало тіло, готуючи його до втечі. Дівчина навкарачки дала драпака, гребла в снігові, мов у морі, спіткалася, але тікала, знову борючись за життя.

Звірі переслідували її й войовниче ричали. Були вже зовсім близько, майже йшли по п‘ятах.

Дівчина піднялась на ноги і почала бігти. Звідкілясь з‘явились сили, бо коли смерть поруч, жити хочеться як ніколи.

Білі ведмеді дісталися її слідів, один з них зі снагою обнюхав ум‘ятину, де вона лежала, і облизався.

Анна почала ще дужче тікати. Схоже, вона дуже сподобалася цим мисливцям, її запах одурманив їх, і розігрів інтерес до полювання. І, як на зло, їх не спиняла хуртовина, вони вміло проходили навіть через найсильніші пориви вітру.

Дівчина притисла руку до серця. Якому богу молитися, щоб він врятував її від загибелі?! Вона нестримно плакала від страху, але продовжувала боротися, бо коли ж як не сьогодні?

Один з хижаків вирвався вперед і вже майже кусав Анну за ноги. Розкривав велику зубату щелепу, показував вискал, погрожував смертю.

Маріанна теж закричала, роблячи останній ривок, і вміло вириваючись із полону хуртовини.

Увінчане північним сяйвом, блискуче, покрите кришталевим льодом, озеро, старе як цей світ, радо прийняло гостів у свої володіння.

Анна навіть не відразу зрозуміла, що опинилася на поверхні замерзлої водойми. Лише відчувши характерний хруст під ногами, усвідомила що стоїть на кризі. Кожен зайвий рух — може призвести до пролому. Та хіба це не шанс?! Бути з'їденою хижаками, чи проломитися під лід і потонути — однаково смерть. Та якщо йти вперед, то постраждати можуть і вороги. Дівчина зібралась з духом, вдихнула на повні груди і побігла на зустріч волі.

Лід під її ступнями тріскотів все дужче. Великі тріщини павутинням розходились по кризі позаду втікачки.

Білі ведмеді на мить зупинилися, подивилися під лапи, почули лихо. Хотіли відступити, та вже було надто пізно. Лід розламався, не витримавши на собі такого вантажу. Крига за  кригою йшла під воду, а разом з нею і хижаки. Це дало Анні час. Вона встигла добряче відірватися від переслідувачів, перш ніж вони почали вилазити із пастки. Полярні ведмеді добре плавають, про це Маріанна знала, тож розсляблятися не стала. Якомога швидше намагалася покинути озеро, та вже за кілька десятків метрів від берега, доля переслідувачів спіткала і її. Крига дала слабину і розійшлась під ногами Анни. Бідолашна скрикнула від переляку і не знала що робити. Ні вперед, ні назад, ні в бік, нікуди! Серце калатало мов божевільне. Сльози замерзали на щоках, перетворюючись в чистий кришталь. Невже все так і закінчиться?

Північний вітер розвіяв червоне волосся, яке мов маяк, в цім білосніжнім краю приманювало все живе.

До берегів озера прийшло стадо оленів, сіреньких, довгошерстих, з гіллястими рогами. Вони виглядали мирними і добрими. Анна мимоволі зраділа. Хоч хтось в цьому світі не намагається її вбити. І це тепло зігріло душу. Як добре, що перед тим як піти під воду, вона побачила щось воістину прекрасне.

Крига не витримувала її, краї вже поглинала вода. Ось-ось і розламається останній шмат.

Марі підняла погляд до гори. Невже вона не впоралася і не врятувала брата? Чи то може зарано здалася, чи вже дійсно виходу нема?

Небо було таким чарівним, зорі ясні, як ніколи в її житті, північне сяйво магічне, незбагненне, недосяжне. Як багато загадок там, нагорі.

Карі очі блиснули, споглядаючи неземну красу. Чарівні іскри заграли в глибинах зіниць. А потім в них відбився розмах чиїхось величезних чорних крил.

Анна не встигла збагнути, хто це вирвався із рожево-нефритового вирію сіяння і закрив собою древні зорі?

Північ поглинула її й забрала в полон своїх холодних вод.

Було так лячно піти під лід. Відчути як судоми не дають боротися за життя. Бачити безкрайність своєї пастки, темну, чорну безодню. І втратити надію… Розум вже був не підвладний їй, в голові звучало лише тікання годинника, того самого, що зупинився о 9:56. Очі зімкнулися, та… не на віки…

Хтось обвив рукою її оніміле тіло і витягнув його на поверхню.

Анна не дихала. Її губи захололи, покрились памороззю. Та чиїсь гарячі уста накрили їх поцілунком, розтопили лід та вдихнули життя. Сильні руки надавили на груди, намагаючись вигнати воду із легень.

— Ну ж бо! — роздався грізний наказ зверху.

Маріанна лежала нерухомо, не даючи ніякої надії рятівнику. Чорні мокрі пасма волосся лягли на її ключиці. Долоні в шкіряних рукавицях обхопили обличчя.

Він знову зробив штучне дихання, і вкотре натиснув на грудну клітку.

І, нарешті, Анна ожила, виплюнула воду із легень і засопіла, жадібно вдихаючи повітря. Вона встала навкарачки й закашлялась. Не відразу навіть усвідомила, що вижила.

Ледве піднявшись на ноги, дівчина взялася за лоба, і спробувала скласти в голові пазл: вона проломилася, тонула, віддалася смерті, а тепер стоїть на берегу озера і жива… Що ж сталося? Хто врятував її?..

— Міг і не помітити тебе, необачна дівчинко. Не варто самій блукати в сніговій пустці — це дуже небезпечно.

Оксамитовий голос, глибокий, драматичний, дзвінкий баритон, вмить сколихнув струни невинної дівочої душі.

...

В моєму блозі з'явилася ВІЗУАЛІЗАЦІЯ до книги. Там я опублікувала картинки-візуали та анкети героїв історії. Шукайте в моєму блозі, та напишіть, хто вам сподобався найбільше, буду чакати)). Дякую за увагу, всім лав ❤️